Оксана Иваненко - Марiя

Так, найпершим почуттям була щира, чиста радість. Хіба це почуття змінилось зараз? Ні, ні, радість за кожну нову річ була, є й буде.

Він, правда, уважно перечитав, порадив, підчистив адже що-що, а мову він знає, чує, це не те, що його «служба», ба навіть викладання географії та історії в молодших класах Немирівської гімназії.

І він знав, переконаний був: не було ще таких оповідань, написаних рідною українською мовою — такою мальовничою та мелодійною, як написала його Марусенька. Його! Його дружина!

Він пишався нею!

Це друге почуття інколи перебільшувало перше. А як йому було ne ііишаїися в колі ичнтсліи, у їхній молодіи «комуні», де в Марусю всі були потай закохані. Але він знав свою байдужу до залицянь Марусю... і холодну... Це він також знав... Як часто від цього йому було прикро. Тепер він міг собі пояснити — вся її пристрасть, жага, темперамент, певне, зберігались підсвідоме для роботи, виливалися в ці зошити, в її нічні писання.

От як підземні джерела, невидимі для очей, довгий час нуртують десь у глибинній глибині і раптом вириваються потоком на світ, на сонце, на життя — так, певне, і її талант!

Її стриманість, мовчазність, уважливість до всіх і в той же час байдужість і навіть якась безсуперечна покора важким обставинам, ніяких ремствувань на злигодні життя, її спокійне, дружнє ставлення до нього, — без палкого кохання, але й, боронь боже, без сварок — оце все було накопиченням, збереженням сил для іншого?

Раділи всі друзі. Бідолага Ілля Петрович, найщиріший друг, учитель математики, він переживав кожен її рядок, кожне слово майже так само, як і він, Опанас Васильович. Вони удвох сиділи і міркували над рукописом, перед тим як надіслати Кулішеві, і доводили вдвох Марусі, коли треба було щось виправити, але обидва дивувались, звідки це у неї, таке чуття їхньої рідної мови? Підслухані пісні дівчат та парубків? Розмови з жінками на базарах, ярмарках, в мандрах по селах? Як вона вміла одразу стати для них своєю, близькою; як їй завжди звірялись сусідки, наймички, випадкові зустрічні!

— А ти ж чув, Ільку, — казав Опанас, — вона завжди заколисує Богдася нашими піснями.

— Чув, не раз чув. Значить, рідна їй мова. Рідна.

— Талант! — переконано казав Опанас.

— Талант, — побожно шепотів Дорошенко.

І невдовзі прийшла слава. А коли приїхали до Петербурга, що б там не було, для всіх стало ясно: Тарас Григорович і Марко Вовчок — вони нагорі, на вершечку, а решта — десь ген унизу.

— ...Хто каже, звісно, він вболіває за все наше, українське, — знову відлунюється неголосний гуркіт воза. — Та найдужче, щоб усі знали, що він саме боліє, і що він голова усьому, і він тільки має право судити все. А однаково йому до «батька», до Тараса, як до зірки чи до сонця!

— Кулішеві? Олельковичу? — засміявся Опанас Васильович. — Он «батько» і ні про яке місце не дбає, а однаково йому найперше, і для всіх нас він найвища сила, «батько». Кому з ним рівнятися? Куліш від своєї милості і Вовчка мого нагородив похвалами і певне місце відвів — мовляв, «артист, що перевтілюється майстерно», «етнограф»!

— А батько прочитав і написав, що бог «послав нам кроткого пророка і обличителя жестоких», — підхопив Каменецький, і вже не гуркотів віз по камінню, а живі звуки забриніли в голосі, і вже не хитав головою, а тепла усмішка з'явилась на доброму, завжди заклопотаному обличчі.

...А вона ж зовсім ні про яку славу, ні про яке місце не дбала, його Марусенька, а найменше про те, щоб верховодити, очолювати, бути центром. Вона б засміялась, коли б про це почула. Єдине — на свій шлях твердо стала, і знав Опанас Васильович — вже не зверне з нього.

Вона сама була ошелешена таким успіхом, такою несподіваною славою. Скільки людей — письменників, художників, різних пань — особливо землячок-українок — бажали познайомитися з нею, запрошували до себе, відвідували їх. У кого іншого голова обертом пішла б. А вона сказала йому:

— Опанасю, друже мій, коли так поведеться, я й працювати не зможу. Давай якісь дні визначимо для гостей — коли ми приймаємо, коли ми відвідуємо. А вранці — взагалі нікуди і ні з ким. Треба працювати.

І працювала. Писала «Інститутку». Радилась з ним менше. Не з усім, що він казав, погоджувалась. Кулішеві також заперечувала. Правда, частіше мовчки. Стисне губи, очі примружить, обличчя зовсім зміниться, і мовчить. Опанас Васильович уже знає — зробить по-своєму, що б там не казав. Він, Опанас, для годиться підтакує, підтримує її. Він одмахується від почуття, що інколи мимоволі, невчасно виникає — ніби сам він просто «п'яте колесо до воза», «чоловік Марка Вовчка». Інколи Опанас ловить на собі співчутливо-лицемірні погляди Кулішихи та інших жінок. Куди б вони з Марусею не з'явились — одразу її оточують чоловіки. Тургенев, Тарас Григорович... Познайомились з професором Кавеліним, з братами Курочкіними, Писемським, у Петербурзі зараз і давній орловський знайомий — Лесков. А скільки земляків! Костомаров, Честахівський, Жемчужников, Макаров. Про Каменецького і казати нема чого — як родич. От тільки Куліш. Незрозуміле якось поводиться... Сам так закликав Марковича переїздити до столиці, впрягтися в роботу для рідного краю, рідного письменства. Сподівався Опанас Васильович, що буде для нього праця в друкарні, в редакції, по виданню альманахів, а тепер у Петербурзі привітається з ним, не дивлячись, недбало, а коли заговорить — тільки так розпитує про Марію Олександрівну, немов вичитує йому і за її хвороби, і настрій, і знайомства з російськими письменниками, і дружбу з поляками — Желіговським, Сераковським, Круневичем, наче перед ним, Кулішем, Опанас Маркович відповідає за Марка Вовчка. Та чорт вас побери! Адже вона ж його жінка, його дружина!