Оксана Иваненко - Марiя

А потім, потім...

Це ж зовсім інше життя, коли сидиш, і пишеш, і поспішаєш усе викласти, і не помічаєш часу, нічого не помічаєш. Тільки відчуваєш — оце й є життя.

Ні, вона таки дуже щаслива. Що Куліш! То звичайна людина. Ну що ж, він правив, редагував, «счеркував», розбив на підрозділи, — але ж Тарас справді був її «батьком» задовго до того, як сам про це сказав, як побачились, ще тоді, коли «Народні оповідання» її прочитав, на дорозі до волі, у Нижньому Новгороді.

Що б там не сталося, як би там не було скрутно, важко, — заздрість, боротьба честолюбців, раптові години зневір'я в свої сили, в свою творчу наснагу, — з нею завжди благословення Тарасове і його напутнє слово.

І з нею її робота.

Раптом обоє помітили, що розвиднілось. Не потроху, як звичайно буває, а немов широко розкрили велетенські двері, і світанок -злетів у них. Ніч минула.

Ніч перед кордоном.

2

Ой чи ти мене згадаєш

Хоч разок на днину?

А я тебе ізгадаю

Сто раз на годину.

Народна пісня .

З проводів Опанас Васильович повертався мовчазний. Надворі було холодно, вітрилось, немов навмисне у таку негоду, зовсім не весняну, довелось розстатися.

Та хіба ж надовго? Одержить паспорт, одержить її гроші і в Дрездені наздожене. А втім, прикро, що не разом з ним уперше ступить на чужу землю, не чекаючи його, піде дивитись на всі європейські дива. Звичайно, не чекатиме. Навпаки, поспішить. Хоча Тургенев їде далі, до Парижа, по дорозі вже напевне постарається, що тільки зможе, показати.

Колись так жадалося побачити Марієччині очі, як вперше мала глянути на Київ, Лавру, Хрещатик, університет, Дніпро! Скільки їй тоді було? Сімнадцять? Вісімнадцять? її щасливі очі, що все те побачила...

Хто тепер дивитиметься на них, її очі, цікаві, жадібні до всього нового? Ні, він не ревнує. Він просто сумно констатує. Він гірко всміхнувся. Та й це все дрібниці. Адже подорожувала без нього з самим Богдасем і до Києва, і до Орла. Як потім про все писала, яскраво, цікаво, з притаманним їй гумором і спостережливістю: і про зустріч в дорозі, з родичами, і як Богдась малий вчить старих «одпалих українців», і про перше знайомство з Кулішем... І про смуток за ним, за Опанасом...

— Отак накине усього, цілий віз, і те зробіть, і се зробіть, і не забудьте, не зволікайте...

Наче з якогось іншого світу долітали слова, що торочив, похитуючи докірливо головою, Данило Семенович. З самої Біржі він щось розповідав Опанасові Васильовичу, а той мовчав і думав про своє. Схопив цей уривочок, збагнув, що, певне, про Куліша, і кинув:

— А потім: «Це мій подвиг». — І так вдало імітував зверхній кулішівський тон, що Каменецький закивав, підтакуючи:

— Точнісінько так, точнісінько так говорить. Я йому кажу: домовтеся одразу з Білозерським, з Макаровим, з Тарасом Григоровичем. Хіба зможе сам журнал потягти? Головне, з Тарасом Григоровичем. Коли не буде його творів і Марка Вовчка, що то за журнал український? Хто читатиме? Гадає, що як сотню прізвищ собі візьме, псевдонімів, так увесь журнал сам заповнить, усі розділи?

— Що ж, він такий, він усе може! І не розібрав Каменецький, чи то іронічно, чи то схвально кинув знову Опанас Васильович, але підхопив:

— Що правда, то правда. Скільки зробив за ці роки! У ньому таки демонські сили!

Але Опанас Васильович зовсім не хоче слухати, як Каменецький, забувши, що тільки-но ремствував на Куліша, починає перераховувати всі його заслуги, всі його роботи — історичні, етнографічні, літературні, усі його видання, клопіт. І навіть коли уважно прислухатись, важко зрозуміти, чи то з захопленням згадує про все ця проста щира душа, чи з обуренням', бо таки ніде правди діти, — скільки тої чорної роботи переробив Каменецький з любові до України, до всього українського, до красного письменства, до письменни-ків, та й до самого химерного Куліша.

Але Опанас Васильович не слухає. Його думки тільки навколо Марусі. Що ж, і вона сказала про Куліша в Петербурзі:

— Він не такий, як ти розповідав мені. От Тарас Григорович ще кращий, ніж гадала.

Він ще в Орлі розповідав і про Тараса, і про Куліша. В Орлі він сам був «постраждалий за ідею», висланий туди після розгрому Кирило-Мефодіївського братства. Кара, порівнюючи з іншими «братчиками», припала неважка.

В Орлі він влаштувався на службу в канцелярії генерал-губернатора. Культурне товариство міста одразу прийняло його в обійми — закликали на літературні вечірки, чаї, обіди. Ще б пак — закінчив Київський університет, знайомий Гоголя, Шевченка, чудовий розповідач і співак, і до того ж гарний, приємний на обличчя. Саме про це останнє він не думав, ніколи не дбав про свою зовнішність.