Оксана Иваненко - Марiя

Але ж треба написати такою «езопівською мовою», щоб читачі розуміли, а цензура — ні. Невже, читаючи про кліщі цензури в Італії, читачі не згадають свою ріднесеньку?

Або про втручання короля Фердінанда в справи морального виховання народу: приміром, яке велике державне значення має висловлення короля про те, якої довжини мусять бути спіднички у артисток балету, а трико — обов'язково зеленого кольору, щоб не так дратували уяву глядачів!

Хто не згадає при цьому турботи російських імператорів про наш балет, що набувало значення державної діяльності!

І головне, головне, найбільше, найбарвистіше і проникливіше хотілось написати про героя народу — Гарібальді.

Треба швидше писати про нього. От зараз, хочеться зараз, після цього народного піднесення на площі, написати в свій «Современник»...

Синьйор Чезаре наказав не забути про ліки?

Так, так, я пам'ятаю От допишу цю сторінку і прийму.

* * *

Лікар Чезаре трохи запізнився. Уже минула година після «Ave Maria». Він прийшов занепокоє.ний і схвильований, зовсім не схожий на того щасливого й піднесеного, з яким Микола Олександрович розійшовся удень після проповіді отця Гаванці. Але Микола Олександрович не здивувався, він звик до блискавичних змін у настрої свого неаполітанського приятеля. Та начебто змінювався не лише настрій, а й зовнішній вигляд, і навіть вік. Сьогодні на площі він здавався зовсім молодим, — зараз це була серйозно стурбована людина на всі свої шістдесят п'ять.

— Що з вами, милий лікарю? — спитав Микола Олександрович.

— Дуже важкий випадок. І як це не прикро вам казати — з вашим співвітчизником.

— З ким же?

— Артилерійський офіцер — почекайте, щоб вірно сказати прізвище, я записав! — Чезаре вийняв з кишеньки записну книжку й прочитав: — Лев Меч-ні-ков.

— Я знаю це прізвище. У нас є молодий вчений, він зараз також за кордоном, але Ілля...

— Ні, ні, я вірно записав — Лев. Він зовсім молодий юнак, прекрасний юнак, йому років двадцять один — двадцять два, не більше, але він дуже освічений, з ним можна розмовляти будьякою мовою...

— Так що з ним?

— Почекайте. Він вчився — як це? — я можу сплутати назви ваших міст — спочатку в Хар-ко-ві, так, у Харкові, на медичному факультеті, тому ми одразу знайшли спільну мову, нашу медичну, лікарську. Не знаючи про його освіту, я, оглянувши його страшні рани, повідомив по-латині, звичайно, свій діагноз помічникам, а він усміхнувся і спитав, чи так уже обов'язково він піде ad patres (Піти до праотців — померти (лат.) і чи це швидко може статися. Я мусив заспокоїти його. Я справді прикладу всі зусилля, щоб врятувати його. Я мушу врятувати його. Слухайте, що я встиг почути. Він потім учився у вашому Санкт-Петербурзі, у Військово-медичній академії, а потім на фізико-математичному факультеті університету. Я гадаю, що він не за власною охотою міняв свої місця перебування, але, певне, за власним бажанням — різні факультети. З ним цікаво було розмовляти, хоча я й заборонив йому говорити багато, але в нього був момент гострого збудження, йому начебто хотілося мені все розповісти. Я дізнався, що, врешті, він вчився за кордоном, у нас, у Венеції. І чому б ви гадали? Живопису! Ні, я певен, живопис був для замилювання пильних очей. А звичайно, який там живопис! Він був зв'язаний з борцями проти тедеско-австрійців. Він сказав, що не міг займатися живописом, бачачи прекрасну Венецію під огидним чоботом тедеско. Він примушений був втекти від жандармів до Флоренції. Далі вже розповіли його друзі-італійці, теж поранені разом з ним на річці Вольтурно, але поранені легше, бо юнак знову після перев'язок знепритомнів, а коли прийшов до пам'яті, був зовсім слабий.

— Так що ж було з ним далі? Про що .розповіли товариші?

— У Флоренції він вступив у загін нашого славного Нікотери, якого Гарібальді звільнив з Палермської в'язниці. Нещодавно Нікотера прибув сюди в Неаполь, коли вже Гарібальді був тут, — лікар додав ніби між іншим. — Я бачив Нікотеру.

Ясно, що він не просто «бачив», а що вони були знайомі...

— Гарібальді зарахував вашого юнака своїм ад'ютантом, — вів далі Чезаре. — Він дізнався, що той добре знайомий з фортифікацією, і послав укріпити позиції коло Санта Марія. Під час бою на річці Вольтурно хоробрий Меч-ні-ков був поранений міною, і от він знову в Неаполі. У моєму госпіталі. Лише добрий пильний догляд і тривале лікування може врятувати його, але до кінця вилікувати неможливо, ніяк неможливо! — з розпачем сказав лікар. — Пошкоджено внутрішні органи. Коли він і лишиться живий, то все ж таки інвалідом на все життя.