Оксана Иваненко - Марiя

До Неаполя на короткий час прибув п'ємонтський король Віктор-Еммануїл. Під його егідою тепер мала бути вся частина об'єднаної Італії, боротьбу якої очолив Гарібальді і, вірячи, що так треба для Італії, відійшов на другий план, віддавши перемогу — власне, королівську корону — Віктору-Еммануїлу. Гарібальді вірив, що так краще для справи об'єднання.

Народ вітав його, Гарібальді. Віктор-Еммануїл супився і хвилювався. У короля немов не вистачало сили навіть на роблену усмішку, якою треба було привітати людей.

Серед гарібальдійців лунали різні мови, не кажучи вже про різнобарвні італійські діалекти — Північної, Південної Італії, Корсіки, Сіцілії. Скільки людей збиралося під гарібальдійські прапори! Та серед італійців було ще багато й чужоземців — угорців, поляків і росіян!

Це не було новиною для Добролюбова. Деякі з студентської молоді пробралися з Гейдельберга, деякі, опинившись у вирі італійських подій несподівано для себе, не могли залишитись осторонь.

Хіба думав юнак Комісаржевський, який приїхав до Італії удосконалюватися в вокалі, що він стане під знамена гарібальдійців? Хіба не написав чудесну музику для хору на честь Гарібальді композитор Кашперов, що перебував у Італії? І хоча кореспондент «Русского вестника» Берг і не викликав особисто у Добролюбова симпатії своїми нечіткими ідейними настановами, проте, нема де правди діти, — він був у війську повсталих, і Гарібальді зарахував Берга до свого почту, наказав дати коня, і Берг не покинув загону до кінця війни. В одному з загонів були зовсім юні, майже підлітки, руські хлопці — сини розжалуваного предводителя дворянства Саратовської губернії Бернова, який жив у Флоренції. Невідомо, чи з дозволу батька, чи таємно, а втім, втекли хлопчаки до Гарібальді.

Як і вдома у Петербурзі, Добролюбов щодня переглядав безліч газет, журналів, листівок. О, скільки аналогій можна провести з рідними справами, викриваючи діла лібералів, парламентських балакунів, які найменше дбали про злиденний народ Італії! Своє власне лікування, як і вдома, відходило кудись далеко. Лікарі були незадоволені, особливо підстаркуватий, зовні суворий, а насправді доброзичливий, уважний до найменшої дрібниці, синьйор Чезаре. Він наказав Добролюбову показуватися йому обов'язково кожні три дні, записав чіткий обов'язковий режим, навіть меню. Чомусь він одразу пройнявся симпатією до серйозного молодого чоловіка, який приїхав до Італії не як вільний мандрівник-турист, а якого загнала сюди хвороба. Молодий чоловік сам не знає і не здогадується, наскільки вона небезпечна і як далеко вже зайшла, інакше він не працював би стільки. Цей російський молодий чоловік, синьйор Ніколо, приходить до нього на прийом і додому, і в лікарню, але інколи лікар Чезаре і сам заходить до свого пацієнта, бо живе поблизу і йому приємно з ним поговорити. Синьйор Добролюбов говорить французькою мовою, але вже досить добре розуміє й італійську, бо надзвичайно цікавиться італійськими справами. Це привертає до нього лікаря — звичайного лікаря, який лікує не пишне панство, а працює у звичайній лікарні, проте славиться в цілому Неаполі своїм досвідом, умінням, і до нього у важких випадках звертаються і великі пани, бо вірять його мистецтву. Але й неаполітанські лаццароні можуть спокійно звернутись до нього, і він огляне і дасть пораду так само уважно й сумлінно, не роблячи ніякої різниці між голодранцем і князем.

* * *

Того ясного вересневого дня Гаванці закінчив свою промову і зник так само швидко, як і з'явився. Здавалося, він не може ходити поволі, говорити поволі, от тільки майнула його руда грива, його руда борода, долинуло кілька вигуків з натовпу, і площа спорожніла. Люди розходились.

Тоді тільки помітив Добролюбов свого неаполітанського лікаря Чезаре й помахав йому рукою.

— Так от ви де, замість того, щоб полежати, як я вам радив, — похитав лікар головою, але очі, усмішка, міцний потиск руки показували, що лікареві дуже приємно зустріти тут свого пацієнта.

— У вас тут влежиш! — в тон йому відповів Добролюбов. Вони пішли вдвох.

— Мені вже час у госпіталь, — сказав лікар, поглядаючи на годинник, — повідомили, що туди привезли важкопоранених з гарібальдійських військ. Проте я бажав би ще зустрітися з вами сьогодні, синьйор Ніколо!

— Знову оглядати, вистукувати й вислухувати? — з удаваним острахом спитав Добролюбов.

— О, ні! Я вже вас досить добре знаю, щодо ваших легенів, серця, шлунка! На жаль, ви тільки не дуже ймете мені віри і не слухаєте моїх порад. Та зараз я просто хотів би вас побачити після госпіталю як приємну мені людину, і просто поговорити.