Оксана Иваненко - Марiя

Нехай брешуть, брешуть, добрешуться лиха.

А ми з тобой, моє серце, кохаймося стиха.

І тоді тільки зрозуміла, відчула, про що писала колись — як можна опинитися, наче в божому раї, в своєму непевному щастячку.

* * *

Усе було знайоме з дитинства, принаймні з школярських років, коли захопився історією, і все вражало так, як жодне місто, жодне місце на світі.

Велично і врочисто промовляли руїни тисячолітньої давнини — форум, Колізей, храм, а поряд, і навіть вперемішку, гули сучасні вулиці, лунала темпераментна і в той же час незрівнянна музична італійська мова. Серед мальовничо-кольористої юрби хлопчаків, красунь дівчат чорними воронами миготіли черниці різних орденів, монахи й католицькі попи різних рангів. І хоча проходили загони стрільців, нагадуючи про напружений і неспокійний стан у країні, на кожнім кроці стрічалися групи туристів з усієї Європи. Безпомилково можна було пізнати російських художників. Як завжди, в Римі їх перебувало багато і тепер — стипендіатів академії і «самих по собі». Як завжди, більшість бідувала, але не звертала на це уваги. «Хоч голі, та на волі». Ніяковіючи насправді від незнання мови, недосконалої підготовки, робили вони незалежний вигляд, раювали, що вони вирвались на цей розкішний південь, омріяний Рим. Вони поринали в життя мистецтва і начебто ставали в своїх постійних розмовах, сперечаннях, студіях, роботі на пленері, в музеях, якщо не близькими знайомими, то в усякому разі або закоханими, або норовистими учнями старих богорівних митців, жили переказами про них. І все ж таки, все ж таки ці російські молоді художники хоч і сперечалися, і дискутували без кінця, до сварок про завдання, мету, напрямки мистецтва, — вони були співвітчизниками і Карла Брюллова, і Олександра Іванова — таких різних і попри все рідних усім їм, геніальних художників, яких поважав сам великий Рим!

Усе було переплутано, як завжди в цьому світовому місті, — стародавнє, сучасне і навіть майбутнє, що проривалось у схвильованому настрої римлян, у словах гарібальдійського гімну, що виникав то тут, то там, незважаючи на насторожені пильні дозори папської гвардії. А гімн цей створив поет Луїджі Меркантіні — боєць-гарібальдієць.

Bastone tedesco l'Italia non doma;

Non crescono al giogo le stirpi di Roma.

Ptu Italia non vuole stranieri e tiranni.

Gia troppi son gli anni ehe dura il servir.

Va fuori d'Italia, va fuori. ch'е l'ora.

Va fuori d'Italia, va fuori, stranier!

(Австрійська дубинка не скорить люд Рима,

Не зборить Італію непобориму.

Не стерпить вітчизна чужинців-тиранів, —

Занадто вже довго триває їх гніт!

Геть з Італії, геть, час настав вам тікати,

Геть з Італії, геть, чужоземні кати!

(Переклав з Італ. М. Бажан)

...Професор історії Степан Васильович Єшевський поринув найдужче у минуле. Він відчував себе наодинці з руїнами, стародавніми храмами, з сивими пам'ятками дивовижної культури. І не було меж у часі. То він жив у віках до християнства, і вся історія Риму, його розквіту й занепаду вставала зримо перед очима. То він опинявся в Середньовіччі, в добі Відродження.

Він радів із своєї самотності. Він уявляв із задоволенням, як тепер оживуть його лекції з історії перед студентами Московського університету, бо він тепер відчував себе свідком і навіть часто співучасником різних етапів величної історії вічного міста.

Але інколи, інколи він шкодував, що Марія Олександрівна не поїхала разом з ним. Він звик до неї за життя в Парижі. У листах Юленьці, та й сам собі, він доводив, що далеко краще без грошей сидіти на одному місці, а не подорожувати... І крім того, з ними був би Пассек. Ситуація складна.

«Ох-хо-хо, мила Маріє Олександрівно, і я, і Юленька дуже вас любимо і поважаємо — і як людину, і як чудесну письменницю, та якби деякі риси зникли з вашого таємничого характеру!» І це легковажне ставлення до грошей — до позичок, авансів. Перший час вона відмовлялась від пропозицій позичити їй, боялась цього, а тепер сама забуває, скільки кому винна, скільки їй винні в якій редакції, на що вона може розраховувати. Врешті, добре, що вона залишилась у Парижі.

До Рима приїхав Бородін. З ним накреслили план екскурсій.

От і сьогодні умовились зустрітися увечері коло фонтана Берніні, а до обіду Єшевський ще хотів зайти на пошту. Рідна Юленька, вона знає, що він турбується про неї і про дітей, особливо про новонародженого Петрусика, заочного хрещеника Марії Олександрівни, і не скупилася на листи.

— Prego! (Будь ласка! (Італ.) — усміхнувся йому службовець пошти, подаючи лист і ще аркушик паперу — якусь записку.