Марі Д’Онуа - Чарівні казки

Нещасний королевич був перенесений крилатими чудовиськами до лісу, що належав Поганину і називався Лісом Смутку. Щойно Філакс там опинився, як смарагдовий візок зник разом із чудовиськами. Вражений королевич покликав на допомогу всю свою відвагу — єдину опору, на яку міг розраховувати у цьому місці. Спочатку він пройшовся кількома стежками: ліс був жахливий, сонце ніколи не проникало крізь густий морок. Він не знайшов нікого, навіть тварин; здавалося, звірів також відлякувало таке моторошне місце. Філакс жив там, харчуючись зібраними в лісі дикими плодами.

Дні минали у смертельній тузі. Розлука з королівною кидала його в розпач, іноді він розважався тим, що мечем, який залишився в нього, вирізав слово «Іміс» на деревах, аж ніяк не гідних носити це ніжне ім’я, та коли кохаєш по-справжньому, примушуєш служити своєму почуттю навіть речі, здавалося б, зовсім для цього не призначені. Водночас королевич з кожним днем все далі заглиблювався в ліс. Проживши там цілий рік, якось вночі він почув жалібні голоси, але не міг розібрати жодного слова. Хоч би якими страшними здавалися ті нічні скарги в такому безлюдному місці, бажання позбутися самотності й зустрітися з такими ж нещасними, як він сам, щоб разом оплакувати свої біди, примусило його з нетерпінням чекати ранку й негайно вирушити на пошуки тих, чиї голоси він почув.

Королевич попростував у тому напрямку, звідки вночі долинало квиління. У марних пошуках минув цілий день, та врешті, коли вже сутеніло, Філакс побачив серед поріділих дерев руїни колись пишного й вельми просторого палацу. Він зайшов у двір і наблизився до якогось підвищення на п’єдесталі з чорного мармуру: це була звалена докупи зброя — шоломи, щити, старовинні мечі, що нагадували безладно нагромаджені трофеї. Філакс уважно їх розглядав, сподіваючись знайти хоч який-небудь слід, котрий вказував би на те, кому належав цей обладунок. Врешті-решт він побачив на п’єдесталі напівстертий від часу напис і з великими труднощами розібрав такі слова:

Невмирущій пам’яті і славі феї Цеореї присвячується.

На цьому місці одного дня вона перемогла любов

і покарала зрадливих коханців.

Цей напис нічого не прояснив для Філакса, тому принц вирішив іти лісом далі, але тут настала ніч. Він сів біля підніжжя кипариса й одразу ж почув ті самі, що й минулої ночі, голоси. Найбільше його вразило те, що стогнали, мов люди, дерева, які його оточували. Королевич підвівся, вихопив меч і вдарив по найближчому кипарису. Він збирався вдарити ще, як раптом дерево скрикнуло: «Зупинись, зупинись, не кривдь нещасного королевича, який не в змозі захистити себе».

Філакс опустив меч і, оговтавшись від несподіванки, спитав у кипариса, яким же чином він може бути одночасно і людиною, і деревом.

«Я з радістю розповім тобі про це, — відповів кипарис, — бо коли вже вперше за дві тисячі років доля дає мені можливість поділитися з кимось спогадами про мої незгоди, я не хочу втратити її. Усі дерева, які ти тут бачиш, були колись іменитими принцами і відзначалися неперевершеними чеснотами. У цих краях царювала фея Цеорея. Вона була вродлива, але її чаклунське ремесло принесло їй ще більшу славу, ніж краса. Фея вдалася до своїх чар, щоб підкорити нас своїм законам. Вона покохала молодого Орізея, королевича, наділеного прекрасними якостями й гідного кращої долі. До речі, — додав кипарис, — це той дуб, що стоїть ось поруч зі мною».

Філакс подивився на дуб і почув, як той тяжко зітхнув, мабуть, пригадавши усі свої біди.

«Щоб принадити королевича до свого двору, — вів далі кипарис, — фея оголосила турнір; ми всі поквапились скористатися цією нагодою, щоб здобути собі славу. Орізей був серед тих, хто виборював головний приз — зачарований обладунок, який робив свого володаря невразливим. На горе, переможцем виявився я. Цеорея, розгнівана тим, що доля вчинила проти її волі, вирішила помститися нам за цей фатальний удар: вона зачарувала дзеркала, якими була прикрашена галерея замку. Ті, хто бачив її відображення в цих фатальних дзеркалах хоч раз, не могли не спалахнути до неї жагучою пристрастю. Саме тут вона прийняла нас після турніру, ми побачили її відображення, і фея видалась нам такою прекрасною, що навіть ті, хто до того часу ще не звідав жодних почуттів, в одну мить втратили спокій, а ті, хто кохав, так само легко забули своїх коханих. Ми вже й не думали залишати палац феї, прагнучи лише одного — сподобатися їй. Марно державні справи вимагали нашого повернення до своїх володінь. Усе здавалося не гідним нашої уваги, окрім надії завоювати любов Цеореї. Тільки Орізей користувався її прихильністю, а почуття інших королевичів фея принесла в жертву своєму дорогому коханому. Здавалося, що на деякий час кохання пом'якшило жорстокий норов Цеореї, але невдовзі її злостивий характер взяв гору і вона помстилася сусіднім королям за незначні образи жахливими вбивствами. Зловживаючи чаклунством, вона зробила нас знаряддям своїх жорстоких намірів. Орізей марно намагався не допустити беззаконня: фея кохала його, але не підкорялася йому.