Марі Д’Онуа - Чарівні казки

„Якщо вам заманеться, як і раніше, літати в повітрі подібно до богів, я покараю вас за це, бо не бажаю, щоб ви зруйнували своїм небезпечним спілкуванням із зовнішнім світом щастя моєї імперії“.

Проказавши це, він зник. Погрози Амура не позбавили метеликів бажання перемін і прагнення літати, хоча б заради насолоди інколи залишати землю. Деякі з них піднялись у повітря і впевнилися, що роблять це так само легко, як і до заборони Амура. Але варто було їм перетнути кордони нашого острова, як вони перетворилися на маленьких комах, таких, яким ви бачите мене зараз. Усі вони були різнобарвними, бо мстивий Амур хотів показати цим розмаїттям їхню легковажність і непостійність. Вражені, цією метаморфозою, метелики повернулися на острів, де, ледве торкнувшись землі, знову повернули собі свій звичайний вигляд. З того фатального дня над нами тяжіє помста Амура: коли ми залишаємо свою землю, то зберігаємо лише людський розум і здатність розмовляти. Але ми ніколи не користувалися цим за межами нашого острова, щоб не поширювати чутки про помсту Амура по всій землі і аби не лякати тих, хто, як і ми, відзначається схильністю до непостійності. Проте, мандруючи по світу, ми з великим задоволенням бачимо, що доля помстилася Амуру і без нашої участі: непостійність панує так само владно, як і він, на усіх просторах його імперії.

Кілька століть по тому Сонце, яке з великим задоволенням вирощувало квіти в імперії Метеликів, відчуло таке захоплення від власного творіння, що закохалося в троянду дивовижної краси. Вона теж ніжно його покохала. Через деякий час троянда почала виділятися своєю формою серед інших квітів, і Сонце відразу ж породило подібних до неї, щоб сховати свою кохану серед безлічі нових квітів. Нарешті у Сонця й Троянди народився напівбог, якому Сонце визначило вічно володіти нашим островом. До цього у нас не було володаря, але син бога, який постійно дарував нам свою милість, був прийнятий, як король, з невимовною радістю і названий королевичем Метеликів. Саме він, прекрасна королівно, зможе допомогти вам у небі, бо випадок, про який я зараз розповім, назавжди зробив його вірним другом Листяного королевича.

В одній далекій від острова Метеликів країні царювала фея, яка обрала собі за помешкання темну печеру. Її назвали Феєю з Грота. Вона відзначалася незвичайними розмірами, а в кольорі її обличчя поєднувалися зелений, пурпуровий і блакитний. Зовнішність Феї робила її настільки ж страшною, як і чаклунська могутність. Смертні так боялися чаклунки, що серед них не знаходилося жодного сміливця, який наважився б наблизитись до її володінь.

Одного разу королевич Метеликів, мандруючи для розваги по її країні, побачив там фею, був вражений цією зустріччю і довго летів услід за нею, щоб краще роздивитися цю жахливу потвору. Вона навіть не помітила, що за нею стежать, бо королевич, хоча і був сином Сонця, не одержав у дарунок від долі можливості мандрувати в іншому вигляді, ніж усі ми, залишаючи межі свого королівства, адже народився він на нашому острові вже після того, як Амур дав острів’янам відчути свій гнів. Однак він не був непостійним, як його підданці, і Амур, бажаючи зробити йому хоч невелику ласку, дозволив королевичу мати один колір і нагородив його забарвленням, яке означає вірність. У такому вигляді він летів за феєю скільки хотів, поки не побачив, що вона зайшла до свого похмурого житла.

Цікавість спонукала королевича прослизнути туди за нею, але яке видовище чекало на нього в глибині печери! Він побачив там молоду дівчину, гожу і яснолицю, мов сонячний день. Вона лежала із сумним виглядом на підстилці із сухої трави. Час від часу красуня втирала сльози, що рясно котилися з її чудових очей. Пригніченість і туга дівчини ще більше підкреслювали її принадність. Це видовище так зворушило королевича Метеликів, що він зовсім забув про свій вигляд, бо закохався без пам’яті і палав бажанням освідчитись у своїх почуттях. Прокинутися від солодких мрій його змусив страшний голос Феї із Грота, яка говорила з юною красунею дуже брутально. Це боляче вразило королевича й викликало гнів; він був у розпачі, не маючи змоги висловити свої почуття. Фея недовго залишалася на одному місці через притаманну їй підозріливість і незабаром вийшла з печери; тоді зачарований королевич наблизився до дівчини, політав довкола неї. Прагнучи натішитися тією свободою, яку давав його вигляд, він сів на її прегарні золотосяйні коси, а потім на саме обличчя. Він помирав від бажання розкрити дівчині своє серце, зворушене її красою й смутком, та як змусити прекрасну незнайомку повірити в те, що він син Сонця, коли не може постати перед нею у своєму звичайному вигляді? Як розповісти їй про помсту Амура й природну для мешканців його острова непостійність і переконати в тому, що сам він ніколи її не зрадить?