Йоганн Гете - Фауст

Нереїди і тритони
(як морські дивогляди)
Залунали дзвінко тони
На усі морські затони,
Добриніли аж до дна…
Ми покинули глибини,
Захист наш од хуртовини,
Зве нас пісня чарівна.
Для врочистої нагоди
Повдягали ми клейноди —
Злото, перли, самоцвіти
І намисто коштовите,
Безліч рідкісних окрас…
Ви скарби ті наспівали,
Як мандрівців чарували, —
Все те маємо од вас.

Сирени
Знаєм ми, що в синім морі
Риби грають на просторі,
Ходять вільно вшир і вглиб.
Ви вдягли коштовні шати,
Тільки ми б хотіли взнати,
Що значніші ви од риб.

Нереїди і тритони
Щоб ті сумніви розбити,
Нашу вищість появити
Вже й раніше ми могли б.
Браття, сестри, нумо, швидко,
Попливімо — буде видко,
Що значніші ми од риб.
(Пливуть геть).

Сирени
Де й ділися вмить!
їх рій в Самофракію мчить,
І вітер сприяє плавбі.
Чого ж то тягне так звірів
До царства величних кабірів?
Боги ті на всіх не походять,
Невпинно самі себе родять,
Незнані довіку й собі.
Стій на місці, стій,
Місяцю святий,
Щоб ще ніч потривала,
Щоб зоря нас не прогнала.

Фалес
(на березі до Гомункула)
Тебе я до Нерея поведу,
Уже його печера на виду.
Примхливий, впертий то старик,
На всіх і все бурчати звик,
І що не чинить людський рід, —
Усе йому не так, як слід.
Та він в майбутнє прозира,
Чимало робить і добра.
Тому-то в світі немала
Йому пошана і хвала.

Гомункул
Постукаймося, що б там не було!
Ачей вціліє і вогонь, і скло.

Нерей
Чи й справді людський голос я почув?
Одразу гнів у серці спалахнув!
Створіння ті богам рівнятись хочуть,
Хоч вище себе зроду не підскочать.
Мені б, як богу, вже спочить пора,
А все бажаєш доброму добра;
Та всяк, нарешті, власним робом ходить
І тим нанівець всі поради зводить.

Фалес
А все ж тобі звіряємося ми,
Ти, мудрий діду, нас напоуми!
Цей вогник-чоловічок буде рад
Послухатись у всім твоїх порад.

Нерей
Порад! Чи з них було пуття в людей?
Розумне слово не для їх ушей.
Хоч своєум і напита біди,
Держиться він свого ума завжди.
Паріса ж я, як батько, всовіщав,
Щоб він чужої жінки не чіпав.
Як він зарвавсь до грецьких берегів,
Йому я все прийдешнє провістив:
Пожар, і дим, і звалища будов,
Жахну різню, пролиту морем кров,
Страшний суд Трої, ввінчений в піснях
Потомним дням на подив і на жах.
Та він не слухав осторог моїх,
Зробив як знав — і Іліон поліг,
Гігантським трупом в муках розпластавсь,
Орлам із Пінда на поталу давсь.
Та й Одіссею я прорік в свій час
Цірцеї хитрість, Поліфема сказ
І нерозсудливість товаришів…
А він таки по-своєму рішив!
По волі хвиль він довгий час носивсь,
Аж випадком в гостинний край прибивсь.

Фалес
Так, мудрецеві прикро все те бачить,
Та хтось колись за раду і віддячить,
А золотник удячності завжди
Переважа невдячності пуди.
У нас поважна справа, не дурниця;
Цей хлопчик хоче так як слід родиться.

Нерей
Найкращий настрій ви зіпсуєте!
Мені сьогодні в голові не те:
Дочок Дорід я в гості запросив,
До мене прийдуть грації морів.
І сам Олімп — не тільки що земля —
Таких створінь повабних не явля;
Вони шугають, зграбні і знадні,
На водянім драконі чи коні,
З стихією зливаючись всуціль,
Мов ніжна піна на поверхні хвиль.
В перловій колісниці навзавід
Мчить Галатея, краща між Дорід;
Коли Кіпріда з Пафосу пішла,
Вона богині місце зайняла
І осягла по ній у спадок там
І колісницю, і престол, і храм.
Тож геть! Не хочу я цю світлу мить
Зненавистю і сварами тьмарить.
Йдіть до Протея! Знає той стовид
І створення, і перетворень хід.
(Подався до моря).

Фалес
Мабуть, ізнов порожняком повернем,
Бо той Протей удавсь собі химерним:
Його де стрінеш — він щезає вмить,
А й скаже що, то годі зрозуміть.
Та якщо конче хочеш раду мати,
То мусимо таки його спіймати.
(Віддаляються).

Сирени
(угорі на скелях)
Що здалеку там біло
Над хвилями замріло?
Чи то човнів вітрила,
Мов лебедині крила,
Чи то морські невісти
Чудово-променисті?
Спустімся з кручі нижче,
Почуймо голос ближче.

Нереїди і тритони
Вернулись ми щасливо,
Везем вам дивне диво:
На черепашій броні
Кабіри, як на троні.
Богів усі стрічайте,
Піснями величайте.