Йоганн Гете - Фауст

Аріель
Грімко, гучно грають гори,
Чують, знають духів хори —
День новий заблисне скоро.
Вже гримкоче брама неба,
Вже гуркоче повіз Феба —
Світлу сонця — світлу путь!
Золотії сурми грають,
Зір стенають, слух вражають,
Хоч не всім нечутне чуть.
Швидше, швидше крийтесь, діти,
Глибше, глибше, в квіти, в віти,
В шпари скель, між трав густих, —
Бо оглухне, хто не встиг.

Фауст
Прокинулось життя кипуче знову,
Голубливе вітаючи світання;
Ти, земле, знов явила міць чудову —
Наснажує мене твоє дихання,
Бажанням дії трепетно проймає,
Розбуджує нестримне поривання
В нове буття, високе і безкрає.

Хвилює все у досвітку рахманнім,
Многоголосим дзвоном гай лунає,
Долини мріють в мареві туманнім, —
Та світло неба бореться зі тьмою:
Вітки, що спали в застумі духмянім,
Малюються чіткіш передо мною,
І кольори вирізнюються чисто;
Квітки й листки жемчужаться росою;
Навколо мене рай цвіте барвисто.

Угору глянь — розжеврілись вершини,
Вістуючи нам сонця схід врочисто;
До них раніш одвічне світло лине,
Що згодом лиш до нас дійде, веселе…
Ось на шумкі зелені полонини
Вже сонце килим світлотканий стеле,
Що шириться, все далі й далі йдучи;
Воно зійшло! — Я відвертаюсь, леле!
Бо ранить очі вид його сліпучий.

Буває так — після років шукання,
Пройшовши шлях тернистий та колючий,
Ти на порозі здійснення бажання
Враз спинишся налякано, бо звідти
Обдасть тебе палюче полихання;
Ти світоч жизні хочеш запалити —
Коли ж навкруг кипить огненне море!
Чи то любов, чи гнів — не зрозуміти,
Такі палкі і радощі і горе,
Що до землі твій погляд знову рветься,
Сховатись в запинало непрозоре.
Нехай же сонце ззаду зостається!
Ось водоспад все більш мій зір чарує.
Зі скель стрімких він нависом іллється,
Мільйонами струмочків він вирує,
Клубочиться він хмарою сяйною,
В повітрі шумом розсипним шумує.
В його бризках розлогою дугою
Веселка грає змінно-переливна,
То мов різьблена, то пов'ється млою,
Відсвіжує навколо все, чарівна…
Дивись на неї й добре розмірковуй:
Вона нам каже, осяйна царівна,
Що все життя — лиш відсвіт кольоровий.

Цісар
Зібралися, панове-радо?
Я всіх вас тут вітаю радо!
І мій мудрець сюди з'явись…
А де ж це дурень залишивсь?

Юнкер
Він за тобою ззаду плівся,
На сходах якось повалився;
Кудись однесли товстуна,
Чи він упивсь, чи вбивсь — хтозна.

Другий юнкер
Натомість зразу — й де він взявся? —
До нас другий якийсь пробрався
Препишно вбраний баламут;
Хоч і бридкий, а здавсь на жарти!
До входу кинувся, до варти,
А ті схрестили алебарди…
Та вже той смілий блазень тут!

Мефістофель
(навколішках перед троном)
Що всі не люблять — і вітають?
Що всі зовуть — і геть женуть?
Що всі раз по раз захищають?
Що всі і лають, і кленуть?
Кого ти не повинен звати?
Кого всяк радо спом'яне?
Що вдерлося в твої палати,
І що само себе жене?

Цісар
Покинь свої химерні речі,
Вони тут зовсім не до речі!
То справа ось оцих панів,
Ти б краще їм клубок розплів.
Мій блазень зник, — то пеклу певна здобич, —
Зміни його і стань зі мною побіч.

Гомін у юрбі
Блазень новий… Біда ізнов…
А звідки він?.. Як увійшов?..
Який бридкий!.. А де ж старий?..
Той був гладкий… А цей худий…

Цісар
Вітаю вас, кохані друзі,
Що зблизька й здалека зібрались!
Навколо мене в вірнім крузі
Під щасною зорею ви з'єднались.
Але скажіть, чому, коли
Від нас турботи відлягли,
Коли над все були б ми раді
Потішитись на маскараді, —
Чому нам мучитись на раді?
Ви кажете, не випада інак…
Ну що ж? Як так, нехай і так!