Йоганн Гете - Твори

В трагедії постає перед нами Брюссель середини XVI ст., коли в Нідерландах розпочинався національно-визвольний рух проти іспанського панування, що поєднувався з ранньою буржуазною революцією. У відповідності з історичною дійсністю Гете показує, що основною рушійною силою цього руху виступали народні маси. Причому характерно, що готовність до рішучої боротьби з поневолювачами в його п'єсі виявляють передусім ремісники й солдати, тоді як заможні городяни обачливо вичікують слушного моменту й готові коритися грубому насильству. Аж ніяк не ідеалізуючи народ Нідерландів, Гете, однак, віддає йому свої симпатії і стверджує його право на мирний труд та вільний розвиток. Народові протистоїть мертвотний деспотизм Філіппа II з його бездушною воєнно-бюрократичною системою, духом нетерпимості й підозріливості, грубим нехтуванням історичними правами й національними традиціями краю. Завершеним втіленням цієї деспотичної системи виступає у творі герцог Альба, який прибуває в Нідерланди з великим військом, щоб навести в країні «лад», рівнозначний смерті. «Він спокійний, поважний і страшний», — писав М. Огарьов, характеризуючи образ Альби.

Образ головного героя трагедії, графа Егмонта, далеко відхиляється від історичного прототипу. Історичний Егмонт в час конфлікту з Альбою та страти був літньою людиною, Гете ж наділяє свого героя молодістю, красою, безпосередністю. Він поважає нідерландські звичаї та традиції і користується великою популярністю серед народу, який вбачає у ньому свого захисника. Однак до народного повстання Егмонт ставиться негативно, збудженим городянам він радить розійтися по домівках і покладатися на право та закон. Він виявляється недалекоглядним політиком і легко потрапляє в пастку герцога Альби. Однак Гете недалекоглядність і довірливість Егмонта трактує як «трагічну помилку» героя, зумовлену його відкритим характером, і тим самим прагне мого звеличити. Дуже істотний філософсько-етичний аспект цього образу, в якому Гете втілив свій ідеал «нормальної людини», у відповідь на всі умовляння про обережність гетівський Егмонт говорить: «Бути веселим, дивитися на речі легко, жити повним життям — у цьому моє щастя, і я не проміняю його на безпечність могильного склепу».

Трагедія «Егмонт» і за своїм стилем ще значною мірою близька до творів Гете штюрмерського періоду, зокрема до «Геца фон Берліхінгена». Переважній більшості її образів і сцен теж притаманна своєрідна реалістичність, яка надає їм життєвої повноти й пластичності. Але поряд з тим в трагедії даються взнаки й класицистичні тенденції зрілого Гете, досягаючи концентрованого вираження у фіналі, написаному в іншому стильовому ключі. Навіть Шіллер в рецензії на «Егмонта» зазначив, що фінал «… Із найправдивішої і найзворушливішої ситуації за допомогою якогось сальто-мортале переносить нас у світ опери, щоб ми побачили сон наяву». До того ж у патетичному передсмертному монолозі Егмонта надто багато класицистичної риторики, а образ Клерхен, енергійної і волелюбної дівчини-городянки, коханої героя, тут перетворюється в безплотну алегорію свободи. В цілому ж трагедія «Егмонт» є завершенням штюрмерського періоду творчості Гете й початком переходу до «веймарського класицизму», естетико-художньої системи, де на перший план виходять інші принципи художнього мислення і відображення дійсності.

Однак творчість Гете наступних періодів, еволюція його світогляду та естетико-художньої думки — це вже окрема широка тема, не пов'язана зі змістом цієї добірки.

Дмитро Наливайко

Все, що тільки можна було дізнатися про долю бідолашного Вертера, я ретельно зібрав і ось кладу перед вами, бо знаю, що ви мене віддаруєте вдячністю. Ви будете захоплюватись його вдачею й розумом, полюбите його і проллєте сльози співчуття над його долею.

Ти ж, юначе, коли потрапиш у таку скруту, як він, знаходь собі втіхи в його стражданнях, і хай тобі ця книжечка стане другом, якщо ти з своєї вини чи з вини примхливої долі не знайдеш ближчого приятеля.

4 травня 1771 року.

Який я радий, що виїхав! Милий друже, яке дивне людське серце! Покинути тебе, того, кого я так люблю, з ким був нерозлучний, і радіти! Але я знаю, ти пробачиш мені. Хіба ж доля не підтасувала все так, щоб моє чутливе серце не витримало? Сердешна Леонора! I все-таки я не винний! Що я міг удіяти? Сестра її розважала мене своїми примхливими чарами, а тим часом у її бідному серці росла пристрасть до мене, I все-таки, чи зовсім я невинний? Чи не давав я поживи її почуттям? Чи сам не втішався щирими виявами її натури, з яких ми часто сміялися, хоч сміятися й не було з чого? Чи я не… Та, що то за чоловік, який сам себе звинувачує! Милий друже, обіцяю тобі: я виправлюсь і не мучитиму себе, як завжди мучив, дрібними неприємностями, що їх нам посилає доля. Уживатиму світа, поки літа, а минуле хай іде в непам'ять. Певна річ, ти маєш рацію, мій любий, люди б менше страждали, якби — бозна, чому їх так створено, — не так ятрили свою пам'ять давно минулими прикрощами, замість того щоб спокійно жити собі теперішнім.