Йоганн Гете - Твори

— Отакі всі люди! — вигукнув я. — Зайде про щось мова, то вони одразу: це по-дурному, це розумно, це добре, це погано. А що всі ці слова означають? Хіба ви намагалися збагнути внутрішній сенс вчинку? Чи можете ви напевне сказати, чого він стався і чого був неминучим? Якби ви знали це, то не квапилися б зі своїми висновками.

— Але ти не можеш не погодитися зі мною, — сказав Альберт, — що певні вчинки завжди будуть хибні, незалежно від причин, які їх викликали.

Я здвигнув плечима й погодився.

— Та все ж таки, мій друже, — повів я далі,— і тут можна знайти якісь винятки. Справді, крадіжка — злочин, але чого заслуговує той, хто йде красти, щоб урятувати себе і свою родину від голодної смерті,— кари чи співчуття? Хто перший підніме камінь на чоловіка, що в праведному гніві покарає зрадливу дружину і її нікчемного спокусника? Або осудить дівчину, що губить себе, піддавшись радісному шалові кохання? Навіть наші законники, ці холодні педанти, зворушуються і не поспішають накладати кару.

— Це зовсім інша річ, — мовив на те Альберт, — бо людина, охоплена пристрастю, не володіє собою, і на неї дивляться, як на сп'янілу або несамовиту.

— Ах, ви ж, розважні голови! — вигукнув я, всміхаючись. — Пристрасть! Сп'яніння! Несамовитість! Ви, святенники, байдужісінько стоїте собі збоку і вухом не ведете! Ганьбите п'яницю, гидуєте несамовитим, минаєте їх, як священики, і, як фарисеї, дякуєте богові, що він не створив вас такими, як котрийсь із них. Я не раз бував п'яний, мої пристрасті межували з божевіллям, а проте я не каюсь, бо зрозумів, наскільки був спроможний, чому всіх видатних людей, які створили щось велике, щось неймовірне, здавна прозивають п'яними й божевільними. Та й у щоденному житті нестерпно слухати, як кожному, хто зважився на трохи вільніший, шляхетніший, несподіваний вчинок, кричать услід: «Та він п'яний, він божевільний!» Сором вам, тверезі, сором вам, мудрі!

— Це знову твої химери, — мовив Альберт. — Ти скрізь переборщуєш, а тут безумовно помиляєшся, порівнюючи самогубство, про яке в нас ішла мова, з великими вчинками. Його можна вважати лише виявом слабкості. Адже ж легше одразу вмерти, аніж мужньо витримувати тяжке життя.

Я вже ладен був припинити цю розмову, бо ніщо так не дратує мене, як гладенькі загальники, сказані у відповідь на слова, що йдуть від щирого серця. Але я стримався, бо вже часто чув таке й не раз обурювався, і відповів йому досить палко:

— То ти називаєш це слабкістю? Прошу тебе, не піддавайся цьому зовнішньому враженню. Коли народ, що стогне під нестерпним ярмом тирана, нарешті повстає і рве свої кайдани, то чи посмієш ти назвати його слабким? Коли в домі вибухає пожежа, то господар, охоплений жахом, напружує всі сили і легко виносить тягарі, які в спокійному стані не зрушив би, може, й з місця. Коли ображений у нападі люті кидається на шістьох напасників і перемагає їх, то ти його також назвеш слабким? I коли, друже мій, напруга — це сила, то чому перенапруга повинна бути її протилежністю? Альберт поглянув на мене й сказав:

— Не сердься, друже, але твої приклади тут, здається, зовсім не до речі.

— Це може бути, — відповів я, — мені вже часто закидали, що мої докази іноді межують з нісенітницею. Погляньмо тоді з іншого боку — як почуває себе людина, яка вирішила скинути з себе, що не кажи, а приємний тягар життя? Бо ми маємо право говорити лише про те, що самі пережили. Людська натура, — вів далі я, — має свої межі, вона може зносити радість, біль, страждання лише до певної міри і гине, коли та міра перейдена. Отже, річ не в тому, чи вона слабка, чи міцна, а чи вона може витримати міру своїх страждань, однаково, душевних чи фізичних. I для мене так само дивно було б сказати: він боягуз, бо вкоротив собі віку, — як і недоречно назвати боягузом того, хто вмирає від лихоманки.

— Парадокс, справжній парадокс! — вигукнув Альберт.

— Не такий уже й парадокс, як ти думаєш, — мовив я. — Ти ж погодишся разом зі мною назвати смертельною таку хворобу, коли всі сили в людини цілком виснажені або стали такі кволі, що ніякими засобами не щастить відновити звичайний життєвий кругообіг.

А тепер, любий мій, застосуємо це до царини духовної. Поглянь на людину, в її обмежений внутрішній світ, як на неї впливають враження, як у ній визрівають ідеї, аж поки дедалі більша пристрасть не відбере в неї спокій та розум і не приведе до загибелі.

Надаремне витриманий, розважний друг відкриватиме їй очі на її стан, марно вмовлятиме її! Це те саме, що здоровий, стоячи біля постелі хворого, захотів би влити йому хоч краплину своєї сили.