Йоганн Гете - Твори

Ти кажеш мені: або ти маєш надію на Лотту, або не маєш ніякої. Отже, або намагайся здобути її, здійснити свої бажання, або ж навпаки — схаменися, спробуй спекатися злощасного почуття, яке забирає всі твої сили. Друже, краще й не скажеш, але добре тобі казати!

I чи можеш ти вимагати від нещасного бідолахи, якого виснажує безнадійна хвороба, щоб він одним ударом кинджала поклав край своїм мукам? I хіба хвороба, що поглинає його силу, не відбирає в нього заодно й мужності звільнитися від недуги?

Звичайно, ти міг би відповісти мені доречним у цьому випадку порівнянням: краще дати, щоб тобі відрізали руку, ніж через вагання й нерішучість ризикувати життям. Можливо! Не будемо допікати один одному порівняннями. Годі!

Атож, Вільгельме, часом у мене бувають напади такої мужності, що я ладен схопитися, вирватись і втекти, і якби тільки було куди, то я залюбки втік би.

Ввечері.

Сьогодні мені знов потрапив до рук мій щоденник, якого я від певного часу занедбав. Дивно, як свідомо, крок за кроком, я вплутувався в ці тенета! Як чітко бачив я своє становище, а проте поводився мов дитина, та й тепер усе чітко бачу, а схаменутись не можу.

10 серпня.

Я міг би жити найкраще, найщасливіше, якби не був дурний. Таких чудових умов, щоб веселитись душею, як я маю тут, знайти нелегко. Ах, свята правда, що тільки наше серце джерело всіх радощів. Я тут як свій у цій найдостойнішій годині, старий любить мене, як сина, діти — як батька, і Лотті я подобаюсь… Альберт, добра душа, жодною дрібницею не порушує мого щастя, а оточує мене щирою приязню і, після Лотти, найдужче любить. Радісно слухати нас, Вільгельме, коли ми гуляємо з ним і розмовляємо про Лотту. Нема нічого смішнішого в світі за цю картину, хоч у мене часто сльози стоять в очах. Або коли він починає розповідати про її матір, як та чудова жінка, лежачи на смертельній постелі, доручила Лотті дім і дітей, а йому — Лотту, як відтоді Лотта змінилася, як вона, ретельно взялася за господарство, стала справжньою матір'ю для братів та сестер, з якою любов'ю вона їх доглядає, не гайнує жодної хвилинки без роботи, а проте її ніколи не покидає бадьорий, веселий настрій.

Так я йду поруч із ним, рву квітки дорогою, старанно складаю їх у китички, і… кидаю в струмок, що пробігає мимо, й дивлюся, як вони пливуть за водою… Не знаю, чи я писав тобі, що Альберт залишається тут, бо отримує посаду з доброю платнею від двору, де його дуже люблять. Бо й справді, таких працьовитих, сумлінних людей, як він, мені рідко доводилось бачити.

12 серпня.

Безперечно, Альберт — найкраща людина в світі. Вчора у мене сталася з ним дивна розмова. Я прийшов до нього попрощатися, бо надумав поїхати в гори, звідки тепер і пишу до тебе. Ходжу я собі в нього по кімнаті і раптом бачу — пістолі.

— Позич мені ці пістолі на дорогу, — мовив я.

— Прошу, — оказав він, — якщо тобі не ліньки буде їх набити. У мене вони висять тільки для оздоби.

Я взяв одного, а він повів далі:

— З того часу, коли моя необережність вийшла мені боком, я на них і дивитися не хочу.

Мені стало цікаво, що ж трапилось.

— Місяців три я мешкав на селі в одного приятеля, мав там пару ненабитих пістолів і спав собі спокійно, — почав розповідати він. — Якось після обіду, в сльоту, я сиджу собі, нуджуся і знічев'я казна-що думаю: ану ж, як на нас нападуть, то потрібні будуть пістолі, то ж… сам знаєш, як це буває. От я й звелів, щоб слуга почистив їх і набив. А він почав жартувати з дівчатами, хотів їх налякати, а пістоль, кат його зна й як, бабахнув, ще коли в ньому стирчав шомпол, і влучив одній дівчині у великий палець правої руки й покалічив його. Я наслухався чимало прокльонів, ще й мусив заплатити за лікування і відтоді не набиваю зброї. Ось, друже, що значить обережність. Не знаєш, звідки й прийде небезпека. Хоча…

Знаєш, я дуже люблю його, поки він не дійде до «хоча». Але що вдієш, кожне правило має винятки! Надто вже він справедливий! Коли він вирішить, що сказав щось зайве, дуже загальне або не зовсім слушне, то одразу ж починає застерігати, переінакшувати свої слова, додавати, відкидати щось, поки від раніше сказаного нічого не залишиться. Отож він заходився докладно обговорювати цю справу. Мені набридло його слухати, я жартома підняв пістоль і приставив дуло до лоба над правим оком.

— Тьху, — сказав Альберт, відбираючи в мене пістоль, — це що за жарти?

— Він же ненабитий, — мовив я.

— А хоч би й так, — сказав він невдоволено, — навіщо це? Я не можу собі уявити, яким треба бути дурним, щоб застрелитись. Навіть сама думка про це викликає в мене огиду.