Гюстав Флобер - Виховання почуттів

Оце була зброя! Пані Дамбрез не сумнівалася в ній. Але її нотар, чого доброго, порадить утриматись; їй хотілося б довірити цю справу комусь маловідомому, і вона пригадала цього високого, нахабного на вигляд чолов'ягу, що пропонував їй свої послуги.

Простодушний Фредерік виконав її доручення.

Адвокат дуже зрадів, що матиме справу з такою поважною дамою.

Він негайно прийшов до неї.

Пані Дамбрез сказала йому, що спадщина належить її племінниці, й тому вона, дбаючи про інтереси подружжя Мартінонів, ще більше прагне стягнути борг по цих векселях.

Делор'є збагнув, що тут криється якась таємниця; він замислився, роздивляючись векселі. Ім'я пані Арну, написане її власною рукою, збудило в його пам'яті її образ і приниження, якого він зазнав. А коли трапляється нагода відомстити, то чому б не скористатися з неї?

І він порадив пані Дамбрез продати з аукціону безнадійні векселі, що дісталися в спадщину. Підставна особа перекупить їх і подасть до стягнення. Він узявся сам підшукати таку людину.

В кінці листопада Фредерік, проходячи вулицею, де мешкала пані Арну, звів очі до її вікон і помітив на дверях оголошення, написане великими літерами:

«Продається рухоме майно, що складається з кухонного начиння, настільної білизни, сорочок, мережива, спідниць, панталон, шалей французьких та індійських, рояля Ерара, двох дубових шаф у стилі Відродження, венецьких дзеркал, фарфору китайського і японського».

«Та це ж їхні речі!» — подумав Фредерік, і воротар підтвердив його припущення.

Яка ж саме особа довела діло до розпродажу, він не знав. Але оцінник, метр Бертельмо, певно, міг би те з'ясувати.

Чиновник спершу не хотів сказати, який кредитор зажадав розпродажу. Фредерік став домагатися. Виявляється, то був такий собі Сенекаль, повірений; і метр Бертельмо дійшов у своїй люб'язності до того, що дав Фредерікові відповідний номер «Дрібних оголошень».

Вернувшись до Розанетти, Фредерік розгорнув його й кинув на стіл:

— На, читай!

— Що там? — спитала вона, і лице її було таке спокійне, що він обурився.

— А, ще й прикидається невинною!

— Не розумію.

— Це ти призвела до розпродажу майна пані Арну?

Вона прочитала оголошення.

— Де ж її ім'я?

— Але ж це її речі! Ти знаєш краще за мене!

— Причому тут я? — мовила Розанетта, знизавши плечима.

— Причому ти? Та ти мстиш, от і все! Ти їх переслідуєш! Хіба ти не ображала її, навіть приходила до неї! Ти всього лише дівка! А вона жінка найсвятіша, найчарівніша й найдобріша! Чому ти заповзялася знищити її?

— Ти помиляєшся, запевняю тебе!

— Годі! Можна подумати, що не ти нацькувала Сенекаля!

— Яке безглуздя!

Тут він впав у шаленство.

— Ти брешеш, ти брешеш, негіднице! Ти ревнуєш до неї! У тебе виконавчий лист на її чоловіка! Сенекаль уже потикався в твої справи! Він ненавидить Арну, ви обоє змовились! Я бачив, як він радів, коли ти виграла позов. Ти й тут будеш одмагатися?

— Даю тобі слово…

— О, я знаю твоє слово!

І Фредерік став випоминати їй усіх її полюбовників, називаючи кожного на ймення, розповідати подробиці. Розанетта, геть сполотнівши, відступила.

— Це тебе дивує? Ти думала, що я сліпий, бо я на все закривав очі. Тепер досить із мене! Від зрад таких жінок, як ти, не вмирають! Коли ж ті зради стають страхітливі, йдуть геть. Карати подібних до тебе — принизливо!

Вона ламала руки.

— Боже мій, ну хто тебе підмінив?

— Тільки ти, і ніхто інший!

— А все через пані Арну!.. — плачучи вигукнула Розанетта.

Він холодно відповів:

— Я завжди любив тільки її.

Від такої образи сльози у неї припинились.

— Це доводить, який у тебе добрий смак! Жінка перезріла, колір лиця локричний, талія груба, очі великі, як душники в погребі, й такі самі порожні! Якщо це тобі до вподоби — іди до неї!

— Я цього й сподівався! Дякую.

Розанетта остовпіла, ошелешена таким несподіваним поводженням. Вона навіть не заступила йому дверей; тоді одним стрибком наздогнала його в передпокої і оповила руками:

— Та ти божевільний! Божевільний! Це справжнє безглуздя! Я тебе люблю! — І вона почала благати його: — О Господи, в ім'я нашої дитинки!

— Признайся, що це ти втяла оту каверзу! — сказав Фредерік.

Вона й далі одмагалася, що невинна.

— Не хочеш признаватися?

— Ні!

— Тоді прощай! І назавжди!

— Вислухай мене!

Фредерік обернувся.

— Якби ти знала мене краще, то зрозуміла б, що моє рішення незламне!

— О, ти ще вернешся до мене!