Гюстав Флобер - Виховання почуттів

— Справжній вітрогон! Марнотратець життя! Занапастили його спіднички. Шкода не його, а бідолашну дружину! — Громадянин поважав чеснотливих жінок і високо цінував пані Арну. — Багато довелось їй вистраждати!

Фредерік був удячний за це співчуття і щиро потис Режембарові руку, так ніби той чимось йому прислужився.

— Чи зробив ти все необхідне? — спитала Розанетта, коли він вернувся.

Він одповів, що йому не вистачило духу і він тинявся вулицями, аби взяти себе в руки.

О восьмій годині вони перейшли до їдальні; обоє мовчки сиділи одне проти одного, час од часу тяжко зітхаючи, і вертали тарілки, не торкнувшись до страви. Фредерік випив горілки. Він почувався вкрай розбитим, розчавленим, знищеним, нічого не усвідомлюючи, крім безмірної втоми.

Розанетта принесла портрет. Червона, жовта, зелена й синя фарби зіштовхувалися кричущими плямами, справляючи огидне, майже кумедне враження.

Зрештою, маленького небіжчика тепер годі було впізнати. Фіолетові губки підкреслювали білину шкіри, ніздрі стали ще тонші, очі позападали, і голівка лежала на подушці з голубої тафти серед пелюстків камелій, осінніх троянд і фіалок; цю думку подала служниця; обидві жінки наряджали його з побожним виглядом. На каміні, покритому мереживною накидкою, поміж буксових букетів, покроплених свяченою водою, стояли позолочені свічники; по кутках у двох вазах горіли пахучі свічки; все це з колискою скидалося на вівтар, і Фредерікові пригадалося його нічне сидіння при тілі пана Дамбреза.

Майже кожні чверть години Розанетта відхиляла заслону, щоб подивитися на своє дитя. Вона уявляла собі, як за кілька місяців він починав би ходити, як згодом посеред шкільного двору грав би в скраклі, який би з нього був хлопець на двадцятім році, кожен із цих образів, що вона собі малювала, ставав для неї додатковою втратою; напади розпуки загострювали її материнські почуття.

Фредерік, непорушно сидячи в другому кріслі, думав про пані Арну.

Тепер вона, певно, десь у поїзді, — дивиться крізь вікно вагона на поля, що линуть у бік Парижа, або, можливо, стоїть на палубі пароплава, як тоді, коли він уперше побачив її; але цей пароплав мчить її у безмірно далекі краї, звідки їй уже не вернутися. Потім він уявив її у кімнаті якогось заїзду, де на підлозі стоять дорожні корзини, по стінах звисають клапті шпалер, від вітру грюкають двері. А далі? Що трапиться з нею? Стане вчителькою, компаньйонкою, може, покоївкою? Тепер вона віддана на волю всіляких несподіванок убозтва. Він нічого не знав про її долю, і це завдавало йому страшенних тортур. Треба було не допустити цієї втечі або й собі податися слідом за нею. Хіба ж не він її справжній чоловік? Думаючи про те, що йому вже ніколи не зустрітися з нею, що всьому край, що її втрачено безповоротно, Фредерік відчував, як розривається все його єство, і сльози, що зібралися із самого ранку, ринули з очей.

Розанетта помітила це.

— Ах, то й ти плачеш? Ти страждаєш?

— Так, так! І я також!..

Він пригорнув її до грудей, і вони обійнялись обоє, ридаючи.

Пані Дамбрез і собі плакала, лежачи ницьма в ліжку, охопивши руками голову.

Олімпія Режембар, що приходила до неї приміряти їй першу після трауру світлу сукню, розповіла про Фредерікові одвідини і навіть про те, що він мав напоготові дванадцять тисяч франків, призначених для пана Арну.

Виходить, гроші, її гроші були потрібні йому, щоб не допустити виїзду тієї, другої, аби зберегти коханку!

Спершу опанував її напад шаленства, і вона вирішила прогнати його, як проганяють лакея. Рясно пролиті сльози вгамували її. Краще було затаїтися, нічого не говорити.

На другий день Фредерік приніс їй назад дванадцять тисяч франків.

Вона запропонувала залишити їх у себе, — ану ж у його друга виникне знову потреба в них, — і стала докладно розпитувати про того добродія. Хто ж змусив його до такого зловживання довір'ям? Мабуть, жінки? Жінки штовхають чоловіків на всілякі злочини.

Цей глузливий тон спантеличив Фредерика. Він тяжко мордувався, що звів наклеп на свого друга. Його заспокоювало тільки те, що пані Дамбрез не могла взнати правди.

Проте вона й далі наполягала — через день знову розпитувала про його приятеля, а там і про іншого — про Делор'є.

— Він — людина певна і розважлива?

Фредерік похвалив його.

— Попросіть його, хай якось увечері зайде до мене: я хотіла б порадитись із ним про одну справу.

Вона випадково натрапила на згорток паперів, серед яких були векселі Арну, належним чином опротестовані й за підписом пані Арну. Це через них Фредерік якось приходив до пана Дамбреза, коли той снідав; хоча капіталіст і не думав подавати їх до стягнення, однак він домігся, щоб Комерційний суд ухвалив вирок не лише Арну, а й його дружині, яка про це нічого не знала, оскільки чоловік не вважав за потрібне попередити її.