Гюстав Флобер - Виховання почуттів

На бульварі стояли численні групки людей. Час од часу проходив патруль і розгонив їх; але вони зараз же збиралися знову. Давали волю язикам, супроводили кпинами й лайкою військові загони, та тільки й того.

— Що? Невже не будуть битися? — спитав Фредерік якогось робітника.

Чоловік у блузі відповів:

— Нема дурнів умирати за буржуа! Хай самі дають собі раду!

А якийсь добродій, глянувши на того жителя передмістя, пробуркотів:

— Соціалісти — падлюки! Хоча б на цей раз удалося вигубити їх!

Фредерік не міг зрозуміти, звідкіля стільки люті, стільки тупості. Його огида до Парижа збільшилась, і через день він ранковим поїздом вирушив до Ножана.

Будинки скоро зникли, простерлись поля. Сидячи один у вагонному купе й простягти ноги на диванчику, він міркував про події останніх днів, про своє минуле. Йому пригадалась Луїза.

«От вона любила мене! Даремно я не тримався того щастя… Та що там! Годі про те й згадувати!»

А хвилин за п'ять він подумав: «Зрештою, хто зна? Згодом — чому б і ні?»

Його мрії, як і його зір, линули в невиразну далеч.

«Вона простосерда, цілковита селючка, майже дикунка, а яка добра!»

Що ближче під'їжджав він до Ножана, то ближчою вона ставала йому. Коли проїжджали повз сурденські луки, Фредерік пригадав, як колись вона понад озерцями ламала очерет. Нарешті приїхали. Він вийшов із вагона.

Зупинившись на мосту, він зіперся ліктем на перила, щоб подивитися на острів і сад, де, бувало, сонячного дня вони разом гуляли; і, стомлений дорогою, сп'янілий од свіжого повітря, знеможений недавніми прикрощами, він відчув якесь збудження й подумав: «Може, вона кудись вийшла. Оце б її зустріти!»

Від св. Лаврентія линув дзвін; на майдані перед церквою зібралися жебраки, стояла коляска, єдина в тих краях (нею користувалися на весіллях); раптом під порталом, серед юрби городян у білих краватках, з'явилися молоді.

Фредерік подумав, що йому привиділося. Ба ні! Це справді вона, Луїза — у білій фаті, що, покриваючи її руде волосся, спадала до самих п'ят, а поруч неї таки він, Делор'є! — в синьому фраці, гаптованому сріблом, у мундирі префекта. Як же це так?

Фредерік сховався за ріг будинку, щоб пропустити кортеж.

Осоромлений, переможений, розчавлений, він вернувся на вокзал і поїхав назад у Париж.

Візник, якого найняв Фредерік, запевняв, що барикадами захаращено проїзд од площі Шато д'О аж до театру Жімназ, і повіз його через передмістя Сен-Мартен. На розі вулиці Прованс Фредерік розрахувався з кучером і подався пішки до бульварів.

Була п'ята година, накрапав дощ. З боку Опери на тротуарі юрмилися буржуа. По другий бік двері будинків були позамикані. У вікнах — нікого. Бульваром, на всю його широчінь, попригинавшись до гриви коней, з оголеними шаблями гнали навскач драгуни; султани їхніх шоломів і широкі білі плащі маяли на вітрі в світлі газових ріжків, що хиталися в тумані. Юрба дивилася на них, занімівши зі страху.

В проміжках кавалерійських наїздів появлялися загони поліції, що відтискала натовп на сусідні вулиці.

Але на східцях кафе «Тортоні» ще здалеку була помітна постать якогось високого чоловіка, — то був Дюссардьє, що так і стояв, непорушний, мов каріатида.

Один із поліцейських, котрий ішов попереду в трикутному капелюсі, насунутому на очі, погрозив йому шпагою.

Тоді Дюссардьє ступив крок уперед і вигукнув:

— Хай живе республіка!

Він упав навзнак, розкинувши руки.

Рев жаху здійнявся над юрбищем. Поліцейський, озирнувшись, обвів усіх поглядом, і приголомшений Фредерік упізнав Сенекаля.

Він вирядився в подорож.

Він спізнав нуду пароплавів, ранковий холод, коли прокидаєшся під наметом, знаходив забуття, споглядаючи краєвиди й руїни, зазнав гіркоти нетривалої дружби.

Він повернувся.

Він виїжджав у світ, і в нього ще були інші любовні романи. Але вони тьмяніли від постійних споминів про перше кохання; та й шаленство пристрасті, сам чар почуття був утрачений. Горді поривання духу також підупали. Минали роки, і він мирився з такою бездіяльністю розуму, сердечною млявістю.

В кінці березня 1867 року, під вечір, коли він на самоті сидів у своїм кабінеті, до нього ввійшла жінка.

— Пані Арну!

— Фредерік!

Вона взяла його за руки, ніжно підвела до вікна, стала пильно вдивлятися в його обличчя, повторюючи:

— Це ж він! Таки він!

У вечірніх сутінках він бачив лише її очі під чорною мереживною вуаллю, що закривала лице.

Вона поклала на камін маленького гаманця з гранатового оксамиту й сіла. Обоє безсилі говорити, вони мовчки усміхалися одне одному.