Дені Дідро - Жак-фаталіст

Жак. У такому разі, ми знову в хірурга, і на небі написано, щоб ми туди вернулись. Лікар, його дружина й діти так одностайно заповзялися спорожнити мій гаманець дрібними грабунками, що невдовзі цього домоглися. Моє коліно нібито добре загоїлось, хоч на ділі й не так було, рана майже затяглася, я міг уже ходити на милиці, і лишалося в мене ще вісімнадцять франків. Ніхто так не любить точити теревені, як недоріки, і ніхто так не любить ходити, як кульгаві. Одного погожого осіннього дня по обіді я замислив далеку подорож; з того села, де я жив, до сусіднього було милі зо дві.

Пан. А як те село звалося?

Жак. Якби я сказав, ви б про все дізналися! Добувшись туди, я зайшов до шинку, спочив і поїв. Починало вже смеркати, і я збирався вертатись додому, коли це почув пронизливі жіночі крики. Я вийшов; коло жінки вже зібралась юрба. Вона лежала долі, рвала на собі волосся й казала, показуючи на череп'я великого глека: «Бідна я, бідна! Місяць роботи… А хто ж той місяць моїх бідних дітей годуватиме? В управителя серце за камінь твердіше, він мені й одного су не подарує. Нещасна я! Бідна я, бідна…» Усі жаліли її, тільки й чути було навкруги: «Бідна жінка!» — але ніхто й не рипнувся до кишені. Я зразу підійшов і спитав її: «Що з вами трапилося, тітонько?» — «Що трапилося! Хіба не бачите? Послали мене купити глек олії, я оступилась, упала, глек розбився, а олія з нього…» На цю мить прибігли діти тієї жінки; вони були майже голі, та й лахміття материне свідчило про злидні в родини; і діти почали кричати разом з матір'ю. Ви мене знаєте, тож і десятої частини вистачило б, щоб мене зворушити; груди мої здушило від співчуття, на очі сльози навернулися. Я уривчасто спитав у жінки, на скільки було в глеку олії. «На скільки? — відповіла вона, зводячи вгору руки. — На десять франків, на більше, ніж я можу заробити за місяць…» Я тої ж миті розв'язав свій гаманець, кинув їй два великі екю. «Маєте, тітонько, ось вам дванадцять», і, не чекаючи подяки, рушив із села.

Пан. Добру справу ви зробили, Жаку.

Жак. Дурницю зробив, даруйте на слові. Ще не відійшов я сотні кроків від села, як сказав собі це; на півдорозі я сказав це собі ще голосніше, а вернувшись до хірурга з порожньою кишенею, ще й не так це відчув.

Пан. Може, й правда твоя, і моя похвала, мабуть, така сама недоречна, як і твоє співчуття… Ні, ні, Жаку, я своєї першої думки таки не кидаю; і головне у твоєму вчинку те, що ти забув про свою власну потребу. Я бачу його наслідки: ти зазнаєш немилосердності хірурга з його дружиною; вони тебе виженуть з хати, та коли б ти мусив навіть померти біля їхніх дверей на купі гною, то й там би ти був задоволений собою.

Жак. Не стало б у мене сили на це, пане. Я йшов собі накульгаючи, і — ніде правди діти — шкодував за тими двома екю, псуючи тим зроблене. Зовсім звечоріло вже, коли я був на половині дороги між селами, аж тут із чагарника, що край шляху, вискакує троє бандитів, кидаються на мене, валять мене на землю, обшукують мене й дивом дивуються, що так мало в мене грошей. Вони сподівалися кращої здобичі; побачивши, яку милостиню я подав на селі, вони уявили собі, що в того, хто так легко може викинути півлуї, мусить принаймні бути двадцять луї. Лютуючи від зрадженої надії й небезпеки поламати кості на ешафоті за якусь жменю мідяків, якщо я їх викажу, їх затримають, і я їх пізнаю, вони думали, чи не вбити мене. На щастя, бандитів щось налякало і вони втекли, а я відбувся кількома подряпинами, що їх дістав від падіння і в той час, як мене грабували. Коли бандити втекли, я підвівся і поплуганив до села. Доплентався я туди о другій годині ночі, блідий, розбитий, коліно собі страшенно роз'ятрив, ще й тіло боліло від ударів, що я їх дістав. Лікар… Та що це ви, пане? Ви зціпили зуби й хвилюєтесь, немов перед вами ворог.

Пан. Він справді переді мною; у мене шпага в руці, я кидаюсь на тих розбійників і мщуся за тебе. Скажи ж мені, як це той, хто написав великого сувоя, міг написати, щоб така була нагорода за великодушний вчинок? Ось я, нікчемний грішник, а й то стаю тобі в оборону, а він спокійно дивився, як на тебе напали, повалили, поглумилися, стоптали під ноги, — він, хто вібрав усі чесноти!..

Жак. Тихіше, тихіше, пане: ваші слова страшенно пашать вогнищем. [242] Тобто ваші слова єретичні, такі, що можуть довести до вогнища.

Пан. Що це ти дивишся?

Жак. Дивлюсь, чи немає кого поблизу, щоб не почув, бува… Лікар помацав мій пульс і сказав, що в мене пропасниця. Я й словом не обмовившись про свою пригоду, замислився, лежачи у своїм лігві, і серце у мене краялось. Боже, як краялося! Не мати жодного су, і ніякого сумніву, що вранці з мене зажадають умовлену поденну плату!