Дені Дідро - Жак-фаталіст

Жак. Це чудово, пане мій, але на якого воно біса? Я втратив свого капітана, я горюю, а ви, як папуга, торочите мені уривок розради, яку чоловік чи жінка давали іншій жінці, що втратила коханця.

Пан. По-моєму, жінка.

Жак. А по-моєму, чоловік. Але чоловік то, чи жінка — знову-таки, на якого воно біса? Чи не вважаєте ви мене за коханку мого капітана? Мій капітан, пане, був порядна людина, а я завжди був чесний хлопець.

Пан. Та хто ж це заперечує, Жаку?

Жак. На якого ж тоді біса ваша чоловіча чи жіноча розрада засмученій жінці? Може, скажете мені, питаю вас?

Пан. Ні, Жаку, сам мусиш додуматись.

Жак. Хоч би до кінця життя свого думав, не здогадаюсь, навіть до Страшного Суду.

Пан. Мені здавалося, Жаку, що ви уважно слухали моє читання.

Жак. Завжди уважно слухаєш, коли тобі смішно.

Пан. Дуже добре, Жаку!

Жак. Я замалим не зареготав на тому місці, де ото про сувору добропристойність, яка стримувала мене за капітанового життя і від якої я звільнився по його смерті.

Пан. Дуже добре, Жаку! Отже, я досяг того, що мав на увазі. Скажіть мені, чи можна було добрати кращого способу, щоб вас розрадити? Ви плакали. Коли б я говорив вам про мету вашого горя, до чого це привело б? Ви плакали б ще більше, і я вкрай вас зажурив би. Я вас ошукав і смішністю своєї погребної промови, і невеличкою суперечкою, що з неї постала. Погодьтесь, що тепер думка про вашого капітана від вас так само далека, як і мари, що везуть його до останньої домівки. Отже, гадаю, ви можете продовжити історію свого кохання.

Жак. Я теж так гадаю.

— Докторе, — сказав я хірургові, — ви далеко звідси живете?

— За добрих чверть льє, щонайменш.

— Чи вигідне у вас помешкання?

— Досить вигідне.

— Чи є у вас зайве ліжко?

— Ні.

— Як! Навіть за плату, за добру плату?

— О, за плату й за добру плату, пробачте! Але, друже, ви не здаєтесь мені спроможним платити, і ще менше — платити добре.

— Це моя справа. І догляд за мною буде невеличкий?

— Якнайкращий. Моя жінка все життя хворих доглядала, а старша дочка, що голить кого хочете, перев'яже вас не гірш від мене.

— Скільки ви кладете мені за квартиру, харч і ваше лікування?

Хірург промовив, чухаючи вухо:

— Квартира… харч… лікування… Але хто ж поручиться за плату?

— Я плататиму поденно.

— Оце мені подобається, але… Та ви, пане, здається, не слухаєте.

Пан. Ні, Жаку, так на небі написано, щоб цього разу, певно, що не останній, ти говорив і тебе не слухали.

Жак. Коли не слухають того, хто говорить, то або ні про що не думають, або думають про щось інше — а ви як саме?

Пан. Про інше. Я гадав про те, що один із чорних слуг, які супроводили мари, казав тобі, що твій капітан через смерть свого приятеля позбувся втіхи битися щонайменш раз на тиждень. Чи добрав ти що-небудь у цьому?

Жак. Аякже!

Пан. Для мене це загадка, яку було б ласкаво з твого боку пояснити мені.

Жак. А на якого воно вам біса?

Пан. Не на великого; та коли ти розповідатимеш, то, мабуть, захочеш, щоб тебе слухали?

Жак. Зрозуміла річ.

Пан. Так от, по щирості, я не можу за це поручитися, поки ті незрозумілі слова мулятимуть мені мозок. Порятуй мене, прошу.

Жак. Час добрий! Та хоч заприсягніться ж мені, що не перебиватимете.

Пан. Присягаюсь про всяк випадок.

Жак. Річ у тім, що мій капітан, людина добра, порядна, непересічна, один з найкращих офіцерів у корпусі, але трохи химерний, здибався й заприязнився з іншим офіцером того самого корпусу, людиною теж доброю, порядною і непересічною, теж добрим офіцером, але теж химерним…

Жак починав отак історію свого капітана, аж раптом вони почули позад себе тупіт коней і гомін юрби. То повертались назад ті самі мари. Вони були оточені… — Польовою сторожею? — Ні. — Жандармами? — Може бути. У всякому разі, попереду йшов священик у сутані й стихарі зі скрученими за спиною руками; чорний фурман зі скрученими за спиною руками і двоє чорних слуг зі скрученими за спиною руками. Хто вкрай здивувався? Жак, який скрикнув:

— Мій капітан, мій бідний капітан не вмер! Слава Богу!..

Потім Жак завертає коня, дає йому остроги, мчить щодуху назустріч гаданому походові. Не доїхав він і на тридцять кроків, як польова сторожа чи жандарми націляються в нього й кричать:

— Стій! Назад! Стрілятимемо!..

Жак з розгону спиняється, питається думкою долі; йому здається, що доля каже йому: «Вертай назад», так він і зробив. Пан каже йому: