Мишель Монтень - Проби

Не з волі натовпу хисткого

Візьме або відкладе сокири.

Не на те, щоб хизуватися, потрібен нам душевний гарт, він потрібен нам у нас самих, де в нашу душу зазирає тільки наше, а не стороннє око. Він оберігає нас від страху смерті, болю, навіть ганьби; дає нам силу перетерплювати втрату дітей, приятелів та майна; а в потребі веде нас, напришкуватих і зухвалих, у бій, не для якогось там зиску, а ради блиску самої чесноти. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, І, 10. Ця вигода куди більша, і прагнути її і сподіватися куди достойніше, ніж домагатися честі й слави, того, що, зрештою, не що інше, як прихильний суд про нас інших людей.

Щоб розв'язати суперечку про клаптик землі, треба обрати з усього народу дванадцятеро людей; а ми оцінку наших домагань та вчинків (найважчу і найважливішу з усіх справ, які тільки є на світі!) довіряємо голосові поспільства та черні, матері невігластва, несправедливості й нестатку! Чи не безглуздо робити життя мудреця залежним від суду дурнів? Чи може бути щось дурнішого, ніж: зважати на загал тих, кого зневажаєш кожного зокрема? Цицерон, Тускуланські розмови, V, 36. Ще не вродився той, кому б пофортунило їй сподобатися; у цю мету як не цілься, все одно схибиш. Нема нічого, що заслуговувало б на більшу зневагу, як думка юрби. Тит Лівій, XXXI, 34. Про голос народний Деметрій сказав жартома, що він однаково мало зважає як на те, що лунає зверху, так і на те, що долітає знизу. Інший автор сказав ще крутіше: Я навіть те, що само з себе не бридке, вважаю за бридке, коли його величає юрма. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, II, 15.

Жодна вмілість, жодна гнучкість розуму не помогли б нам славно вступити в сліди такого блудного і нетямущого провідника. У тому рейваху горлатих голосів, теревень та легковажних гадок, які нас шарпають на всі боки, годі вибитися на якийсь добрий путівець. Не ставмо ж собі такої хисткої та мінливої мети: йдімо несхибно за розумом. Хай загальне визнання рушає за нами слідом, як має таке бажання, та що воно цілковито залежить від випадку, то нам не вільно сподіватися спіткати його радше на цьому гостинці, ніж на іншому. Коли б я навіть не йшов прямою дорогою через її праведність, я пішов би нею через те, що переконався з досвіду: зрештою вона завше найщасливіша й найбезпечніша. Сказано: ласкою долі благе є водночас і корисне для людини. Квинтіліан, Освіта оратора, І, 12. Один моряк у старожитності так звернувся до Нептуна під час сильної хвищі: «О Боже, ти врятуєш мене, як захочеш, а ні, то згубиш мене, але я до кінця твердо триматиму стерно». Свого часу я бачив тисячі гнучких, ручих, метких людей, і ніхто не сумнівався, що вони спритніші двораки від мене: а проте ця доскоцька братія знайшла згубу, а я вийшов сухий з води:

Сміявся, що підступ геть безсилий.

Павло Емілій, вирушаючи у свій преславний македонський похід, остерігав передусім римський люд, щоб той без нього не ляпав язиком про його діяння. Справді-бо, коли гудуть поговір та судня, то це неабияка завада у великих справах. Не кожен здатний протистояти суперечливій і образливій людській поголосці, не кожен посідає гарт Фабія [126] Фабій Максим (пом. 203 до Р. X.) — римський полководець. , який волів дати на поталу лихим язикам своє добре ім'я, ніж, тішачись повсюдною хвалою і славою, гірше справуватися.

Є якесь вроджене відчуття втіхи, коли тебе хвалять; але ми надаємо тій утісі завеликої ваги.

Не жену я хвали, не такий то вже я й твердошкурий,

Все ж не маю за кінцеву чесноти мету

Отого твого: браво! біс!

Я дбаю не так про те, який я в очах інших, скільки про те, який я у своїх власних очах. Я хочу бути багатим своїм, не позиченим багатством. Чужі бачать лише зовнішні події та речі; кожен може зберігати добру міну на людях, тоді як усередині він сповнений неспокою і перестраху; серця не видно, видно тільки личину. Недарма проклинають облуду на війні, бо що для спритника може бути простішого, ніж уникати небезпек та ще й удавати з себе дзіндзівера, хоть у душі він боягуз? Є стільки способів одсидітися в кущах, коли треба важити головою, що нам тисячі разів пощастить ошукати світ, перш ніж нога наша поткнеться в небезпечне місце. Але навіть тоді, чуючи, що вже невикрутки, ми потрафимо замазати очі суворим обличчям і грізною мовою, хоча душа в п'яти сховалась. Якби ті чи ті з нас посідали платонівський перстень, який, повернутий каменем донизу, робить невидимцем того, хто носить його на пальці, то чимало людей ховалися б там, де сам Бог велів їм світитися, шкодуючи, що доля поставила їх на таке почесне місце, де вони зобов'язані вдавати сміливців.