Мишель Монтень - Проби

Так, на схилку Середньовіччя, посередині світової драми справді опинилася — саме людина. Потіснивши Режисера цієї драми, який до того тисячоліттями був і її головною дійовою особою… Відтак на кону опинилася саме людина, людство. Грандіозний роман Рабле у грандіозних своїх образах зафіксував ту людську першоприсутність.

Людина-велет тут радісно крокує історією…

Перше видання «Пантагрюеля» вийшло 1533-го. Себто у рік, коли народився Монтень. «Третю книгу» Рабле, напевно, читав уже Монтень-підліток (1546), «Четверту» — вже юнак (1552), книгу, що у ній незрідка являється песимістична, ба навіть трагічна, нота.

Світ, схоже, перемінився.

Світ, отже, відкрив людину, власне, відкрив самого себе. Але, нарешті, — постало питання: «Але який світ і яку людину?»

Французьке попереднє XV століття справді було добою відкриття людини у всій її самоідентичності. Від селянської дівчинки із шампанського сільця Домремі, яка першою в Європі відкрила самоздійснення шляхом національної героїки, до перших великих літературних ентузіастів власне французького Ренесансу. Частинно імпортованого із напівзавойованої Італії, частинно зрослого саме на національному, свіжому і плодючому грунті, частинно на основі «академічної», «шкільної» традиції, ерудиції, яка покинула безнадійно консервативні університети.

Було, отже, спочатку радісно і весело, як на сторінках роману Рабле. Книга, яка ніби «зафонографувала» ті веселощі, той буттєвий регіт.

До того ж монархи і князі церкви до певного часу поділяли ті веселощі. Саме до певного часу. А далі вже перемінився не просто сам Ренесанс — перемінилася сама історія. Національна історія. Яка більш аніж півстоліття (а особливо за часів короля Франциска І) витрачалася у своїй, здавалося б, невичерпній енергетиці на конфлікт із могутнім реліктом минулого. І римського, і середньовічного. Нескінченні війни з імператором Карлом V Франциска І. Продовжені його сином Генріхом II, а далі, з якоюсь загадковою послідовністю, та нескінченна зовнішня війна перетворилася на так само нескінченну громадянську війну. Десь числом десять лютих воєнно-громадянських конфліктів упродовж тридцяти п'яти років… Війни вже зовсім патологічно печерні. Варфоломіївська ніч — лише хрестоматійний страшний еталон-маніфестація тодішньої зненависті.

Усе те бачив і все те чув Мішель де Монтень. Тоді середньої руки «функціонер» провінційних магістратур. А проте, можливо, саме тому він, у своїй «аквітанській» глибинці, бачив те, що подивувало б навіть саму «Варфоломіївську» столицю.

У Бордо, що його мером пізніше стане Монтень, королівський губернатор Панферран, сказати б, натхнений відомими «столичними» подіями, забив-закатував чи не всіх місцевих гугенотів. Схоже, у числах, більших, аніж загиблих у Парижі…

Відтак Ренесанс в оптиці «Проб» повинен був, не міг не обернутися довкола своєї донедавна прямолінійної гуманістично-оптимістичної осі. Монтенева, його ґрунтовно-фундаментальна ревізія. Що аж переповнює ті «Проби».

Але ж, здавалося б, де вона там? Десь поміж тими захоплюючими оповідками-цікавинками? Що у них нібито йдеться здебільшого «про що завгодно», тільки не про біжучі-поточні події?

Ні, саме в них. Абсолютна злободенність кожного там рядка… І, відповідно, тієї ревізії.

Точніше кажучи, прихована у них автокритика Ренесансу.

У зв'язку з цим і переходимо від синтаксичного виміру «Проб» до семантичного. «Змістового». Справді, що «семантично» стоїть за міріадами тих зовні «імпресіоністичних» різнофабульних-різносюжетних оповідок — замальовок? Тільки намагання розважити читача, як то вважали перші Монтеневі читачі (а незрідка і сучасні теж)? Згадана вище нібито наскрізна там також «золота середина»? А чи «Проби» — то літературне алібі, яке мало засвідчити підкреслений нейтралітет автора у кривавому сум'яті тогочасних (кажучи новочасним жаргоном) партійних пристрастей?

Що ж, у Монтеня того, другого, ба й третього, справді багацько.

Але щось інше і щось іншого… Набагато суттєвіше. Семантикою рішуче всіх — і житейських, і культурно-філософських, «культурологічних» і всіх інших його макро— і мікроновел, реплік, «просто» спостережень є грандіозна маніфестація, гала-концерт неймовірної онтологічної складності людської свідомості і поведінки. В їхніх найглибших, найсуттєвіших основах.

Так, Ренесанс незадовго до того відкрив явище людини. Але не відкрив саму її глибинну антропологічну структуру — в автентичній граничній її складності.