Мишель Монтень - Проби

Щось інше, щось зовсім іншого у мудрості тих «Проб».

Ось тут і належить від згаданого прагматичного їхнього виміру перейти до виміру синтаксичного, справді-таки загадкового — у зв'язку з неймовірною пістрявістю його тем, сюжетів, самої його, скажімо одверто, трохи не анархічної композиції. Здавалося б, навіть композиційного хаосу… адже про що тільки не йдеться у «Пробах»!

Усе, рішуче все, що колись потрапило у рецептивне поле автора, у його біографію, у ті чи ті його життєві «проби». Від цілком публічних до вже зовсім інтимних матерій, усе це тут постає у тій нескінченній синтаксично-композиційній послідовності. Ряхтить і мерехтить у монтенівській прозі. Чого тут тільки нема.

«Як різними шляхами тієї самої мети досягти», «Про смуток», «Чи може начальник обложеної фортеці виходити з неї перемовлятися з ворогом?», «Година перемовин — небезпечна година», «Про ледацтво», «Про скоробрак», «Про віщування», «Церемонія зустрічі королів» і далі, далі, у режимі таких же тематичних сюрпризів, таких же несподіванок! «Двадцять дев'ять сонетів Етьєна де Ла Боесі», «Про поміркованість», «Про канібалів», «Про звичай одягатися», «Про сон», «Про марноту слів».

І навіть про «підручних коней»!

На Бога, то що ж це таке?

Взагалі-то тогочасна, світоєвропейська цивілізація, що у ній незадовго до того попередні (власне середньовічні) абстракції, напрочуд опрацьовані, прочуті і продумані, раптом розбилися об історію, об новий тип «свідомості й поведінки», розбилися на тисячі дуже «конкретних» друзок, на ті чи ті осколки-«окремішності», — та цивілізація страх як захоплювалася тими друзками і окремішностями.

Посередині її опинився той чи той «фрагмент». А особливо — фрагмент із цікавинкою, з особливістю. Вкрай не схожий на щось раніше уже бачене. І відповідно — фрагмент, цікаво замальований чи літературно, чи власне олівцем-пензлем.

Сучасний музей генетично походить десь від тієї всеохопної цікавості-жадібності до всього-на-світі. А особливо до особливого. Рідкісно-раритетного. Монтень — гросмейстер того «фрагмента».

Монтенів уже дебют був ніби приречений на читацький успіх. Та тематична його пістрявість! А в кожній «шкатулі»-розділі ще якась там шкатуля з дивною дивиною! А в тій ще одна. І так далі. До самого кінця читацького інтересу.

Можливо, Монтень-літератор розраховував саме на той інтерес, на той успіх. Можливо. Але це лише поверхня монтенівського «космосу». Давайте — у великому історичному часі (французько-національному) — подивимося на ті його великі дивовижі, які, стільки ж загадковим, скільки й очевидним чином, продовжують зроблене у «Пробах». Продовжують, зрозуміло, не так генетично, як типологічно. Але продовжують.

Бурхливий оповідний монтенівський потік десь століття і століття по тому знову виринає… То в імпресіоністському малярстві з його неймовірними зоровими сюрпризами, візуальними перескоками, екскурсами художницької зіниці — навсібіч, по всьому виднокругу нашого ока. То у Бергсонових уявленнях про безнастанний потік людської свідомості, як її, сказати б, «постійну величину». То у такому питомому французькому винаході, як кінематограф. Зрештою, у французькому сюрреалізмі, який слідом за імпресіоністською примхою, за бергсонівським філософським репортажем з берегів того нестримного буттєвого «потоку» і особливо за кінематографом — слідом за Монтенем! — облаштовує нескінченні, здавалося б, хаотичні каталоги і переліки всіх людських проявів і виявів. Усіх.

І саме людських. Бо коли Монтень говорить, приміром, про коней чи півнів, то все одно він говорить про людей. Про їхню сутність.

Питомо французька каталогізація всього людського! Всього феномену людини, як пізніше висловиться один із останніх великих тієї цивілізації, Тейар де Шарден.

Отож, про справжні, а не містифіковані наївним читачем витоки того бурхливого монтенівського синтаксично-тематичного потоку. Звідки ж він бере свій початок? І в який грандіозний, сказати б, «естуарій» він впадає? В устя якої грандіозної проблеми?

Годі тут розводитися про письменницьку біографію: вона до останнього її атома досліджена у безлічі відповідних праць «науки-про-Монтеня». А от сама біографія того несамовитого століття, по вінця налитого кров'ю… І Монтень у ньому.

То було, окрім усього, століття, яке вимагало негайної й глибокої ревізії дечого зробленого у столітті попередньому.

Ми зазвичай дещо довірливо повторюємо блискучу дефініцію великого історика Якова Буркхардта: ренесансне відкриття людини.