Мишель Монтень - Проби

Хай би там як було, поки я в стані витримати шкоду, яка відбувається за моєї відсутності, вона, по-моєму, не варта того, щоб не скористатися можливістю відпочити на час від докучливих клопотів по господарству, де завжди знайдеться щось, що йде абияк. Постійно вас допікають турботи то про один із ваших домів, то про інший. Все, що ви бачите, — надто близько від вас; ваша зіркість у таких випадках вам тільки шкодить, як, втім, вона шкодить і в багато чому іншому. Я заплющую очі на багато речей, які можуть мене розсердити, і не хочу знати про те, що стоїть погано; і все ж я не в силах влаштувати свої діла так, щоб не натикатися щокроку на те, що мені явно не подобається. Шахрайство, яке від мене утаюється особливо ретельно, я розумію краще, ніж будь-яке інше, і бачу всіх наскрізь. І виходить, що сам я повинен помагати ховати кінці у воду, якщо хочу, щоб мене менше дратували. Це все — нікчемні уколи, іноді сущі дрібниці, але все-таки уколи. Найдрібніші і найжалюгідніші перешкоди — найчутливіші; і як дрібний шрифт більше, ніж усякий інший, ріже і втомлює очі, так і будь-яке діло: що воно дрібніше, то марудніше і клопітливіше. Тьма крихітних прикрощів дошкуляє сильніше, ніж коли б на вас навалилася якась одна, хай би там яка велика. І чим численніші і тонші ці колючки, що підстерігають нас у нашому домі, тим болісніші і несподіваніші їхні уколи, якщо заскочують нас зненацька.

Я не філософ: нещастя мене гнітять, кожне залежно від своєї важкості, а вона залежить як від їхньої форми, так і від їхньої сутності і часто постає переді мною більшою за справжню; я це знаю краще за інших і тому терплячіший, ніж вони. Нарешті, якщо нещастя не зачіпають мене за живе, все ж вони так чи інакше мені допікають. Життя — крихка штука, і порушити його спокій — річ не важка. Лиш тільки я піддаюся горю (адже хто втратив самовладу, тому більше себе не стримати, Стека, Листи, 13), якою б безглуздою не була причина, що викликала його, я беруся всіляко згущувати фарби і ятрити себе, і потім мій похмурий настрій починає живитися своїм власним коштом, хапаючись за все, що попадеться, і нагромаджуючи одне на одне, аби лиш знайти собі поживу.

Крапля камінь довбе.

Ці краплі, ненастанно падаючи, точать мене.

Щоденні прикрощі ніколи не бувають дрібними. Вони безконечні, і з ними не справитися, надто коли їхнє джерело — ваші домівники, незмінно все ті самі, від яких нікуди не підеш.

Коли я роздивляюся стан своїх справ здалеку і в цілому, то бачу — можливо, через мою не надто точну пам'ять, — що досі вони розквітали понад мої розрахунки і очікування. А втім, я бачу у таких випадках, як здається, більше сущого на ділі: їхня успішність вводить мене в оману. Але коли я занурений у свої клопоти, коли спостерігаю у моєму господарстві кожну дрібничку,

Перебирає в душі своїй всякі думки і турботи.

тисяча речей викликає в мені невдоволення і тривогу. Відсторонитися від них дуже легко, але взятися за них, не відчуваючи досади, дуже важко. Суще лихо перебуває там, де все, що ви бачите, не може займати ваших думок і вас не торкається. І мені уявляється, що в чужому домі я зазнаю більше радощів і втіх, ніж у себе, і смакую їх куди безпосередніше. І коли Діогена спитали, вино якої лози, на його думку, найкраще, він відповів зовсім у моєму дусі: «Чужої».

Пасією мого батька було відбудовувати Монтень, де він народився, і в усьому перебігові його господарських діл я люблю наслідувати його приклад і правила і, наскільки можу, привчу до того і моїх спадкоємців. І я зробив би для нього куди більше, якби мав таку змогу. Я пишаюся, що його воля і досі виявляє на мене вплив і беззастережно виконується. Хай не дасть Господь, щоб у Монтені, поки він у моїх руках, я з недбальства упустив хоч що-небудь з того, чим міг би повернути подобу життя такому чудовому батькові. І якби я взяв на себе труд добудувати якийсь шмат старого муру чи впорядкувати частину зле оздобленого фасаду, то це було б зроблено мною радше з поваги до його задумів, ніж задля власної втіхи. Я винувачу себе за бездіяльність, за те, що не зробив більше, не завершив його чудових починань у домі, і я тим паче себе виню в тому, що, десь найпевніш, я останній з мого пня володію ним і мав би закінчити почате. А щодо моїх особистих уподобань, то ні вдоволення будуватися, яке вважається таким захопливим, ні лови, ні розведення плодових садів, ні решта утіх самотнього життя не мають для мене привабливої сили. За це я злую на себе, як і за ті з моїх поглядів, які заважають мені жити. Я дбаю не лише про те, щоб вони були у мене видатними і основаними на глибокій ученості, а й про те, щоб вони були не важкі і зручні в житті: якщо вони корисні і приємні, вони достатньою мірою істинні і тверезі.