Джонатан Свіфт - Мандри Гуллівера

Перша частина («Подорож до Ліліпутії») найбільш насичена конкретними політичними алюзіями і віддзеркалює біографію самого автора. Свіфт зображує тут парламентську монархію, маючи на увазі Англію. Дріб'язковість державного життя, безглуздя політичної метушні і нездарність політиканів він підкреслив розмірами мешканців країни. Велич імператора наголошується тим, що він «на ніготь» вищий від інших. Віги і торі представлені як партії, що відрізняються взуттям на високих чи на низьких підборах. Спадкоємець престолу, аби не сваритися з партіями, змушений взувати на кожну ногу різне взуття, відтак «при ході його величність накульгує» (йдеться про принца Уельського Георга II). Боротьба різних релігійних конфесій — англіканців і пуритан, або католиків і протестантів — показана у вигляді теоретичних суперечок ліліпутів про те, з якого кінця слід розбивати яйце. Прихильники тупого кінця знайшли собі притулок у сусідній державі Блефуску (тобто у Франції), що ворогувала з Ліліпутією. Відтворив Свіфт і свою участь у підписанні Утрехтського миру. Гуллівер викрадає флот Блефуску і допомагає ліліпутам здобути серйозну перемогу на морі (в результаті миру Англія одержала повну перевагу на морі і почала витісняти французьких колоністів з їхніх володінь у Північній Америці). Проте невдовзі після цього, допомагаючи гасити пожежу, що охопила королівський палац, Гуллівер припускається трагікомічної помилки щодо покоїв королеви. За це королева ліліпутів наполягає на жорстокому покаранні Гуллівера, забувши про його воєнну допомогу: його повинні вбити. Гуллівер рятується втечею в Блефуску, звідки повертається додому, в Англію. Сенс епізоду в тому, що Свіфт на той час вважав своє призначення в Дублін не просто виявом невдячності королеви Анни, яка не змогла гідно оцінити політичної послуги Свіфта; він сприйняв це як крах своєї кар'єри і політичну смерть. Коментатори твору Свіфта пропонують найрізноманітніші інтерпретації цього місця. Зокрема, під Гуллівером розуміють і віконта Болінброка, який врятувався від гніву вігів у Франції. Читаючи протокол обшуку Гуллівера, сучасники вгадували діяльність Роберта Уолпола, всемогутнього першого міністра в новому торійському уряді, який очолював розшукову службу. У звинувачувальному акті проти Гуллівера упізнавали стиль звинувачувальних документів проти Болінброка після зміни уряду.

У другій частині Гуллівер перебуває у велетнів, у державі Бробдінгнег. Це квітуча, аграрна країна. На відміну від ліліпутів, її мешканці миролюбні, великодушні, вони мирно працюють. Між королем і підданими патріархально прості, довірчі взаємини. Король мудрий і справедливий, йому чужі інтриги, методи його правління гуманні. Він «усе мистецтво правління обмежує найтіснішими рамками і підходить до нього лише з вимогами здорового глузду, розумності, справедливості, лагідності, швидкого розв'язання карних і громадянських справ». Багато в чому він нагадує «короля-філософа» Пантаґрюеля з книги Ф. Рабле, який передбачив просвітницькі ідеї «освіченого абсолютизму».

З доказами добробуту країни Гуллівер стикається на кожному кроці, часом вони представлені по-раблезіанському бурлескно. Так, ледве потрапивши на острів, Гуллівер спотикається об стебла пшениці, ніби об лісовий бурелом. У нього кидають горіхом, як бомбою, завалюють купою яблук, заштовхують у порожню кістку, він тоне у чашці з молоком тощо.

Примушують нас згадати Рабле й описи інших ризикованих ситуацій, у які потрапляє Гуллівер: дитина засовує його в рот, мавпа годує його силоміць, як своє дитинча, собака хапає його у пащу. Молоді дами бавляться ним як живою іграшкою, незважаючи на його природне почуття сорому. По-раблезіанському гротескне обігрування життя тіла, реалій предметного світу ми знаходимо у творі майже на кожній сторінці.

Не тільки патріархальна ідилічність у раблезіанському дусі притаманна цій частині. Свіфт виказує своє скептичне ставлення до людини як такої. На відміну від думок Спінози, Дж. Локка, філософів-просвітників про досконалість людської природи він показує відносність, а зрештою, й мізерність усіх фізичних і розумових здібностей людини. З гордістю за себе, за здобутки своєї нації демонструє Гуллівер перед велетнями свої пізнання, здібності, фізичну спритність. Він виконує військові вправи з очеретинкою, керує іграшковим човником у ночвах з водою, перестрибує через коров'ячі кізяки, сміливо кидається у бій із жабою, осами. Мешканець землі великого Генделя, він з допомогою хитромудрого пристрою намагається продемонструвати перед королем музику своєї цивілізації. Але всі його потуги викликають лише поблажливу посмішку. Велетні сприймають «вінець творіння» як «звірка», що спритно «наслідує всі дії людини». В сім'ї фермера найосвіченішого представника європейської культури показують глядачам за гроші.