Оноре Бальзак - Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо

Поки капітан Мерль поквапливо виконував розпорядження, зрозумівши його важливість, командир підняв праву руку, наказуючи мовчати солдатам що, весело перемовляючись, стояли навколо нього. Потім він подав знак розібрати рушниці. Коли запала тиша, він пильно оглянув один схил дороги, тоді другий, тривожно прислухаючись, наче сподівався вловити приглушений шум, дзенькіт зброї або кроки — провісники очікуваної битви. Його гострі чорні очі, здавалося, пронизували до самої глибини лісові зарості; не помітивши ніяких ознак небезпеки, він почав, як то роблять дикуни, розглядати пісок на дорозі, шукаючи слідів невідомих ворогів, чиє зухвальство було йому відоме. Втративши надію ствердити чимсь свої побоювання, він рушив на узбіччя, важко вибрався на косогір і поволі пройшовся гребенем. Раптом він відчув, який потрібний його досвід для порятунку загону, й одразу повернувся. Обличчя Юло ще більше спохмурніло, бо в ті часи командири завжди шкодували, що не можуть самі виконувати найнебезпечніші завдання. Офіцери й солдати, помітивши стурбований вигляд свого командира, якого вони любили за мужність і щиру вдачу, вирішили, що його настороженість віщує небезпеку; не здогадуючись, наскільки вона серйозна, вони несвідомо завмерли на місці, затамувавши дух. Немов собаки, що марно намагаються вгадати незрозумілі їм наміри спритного мисливця, та змушені все-таки їм коритися, солдати по черзі переводили погляд з Куенонської долини й придорожніх лісів на суворе обличчя командира, намагаючись прочитати на ньому свою долю. Вони перезиралися між собою, й усмішка раз у раз перебігала по їхніх устах.

Коли Юло, за своєю звичкою, скривив обличчя, Прудконогий, молодий сержант, що мав славу ротного дотепника, стиха мовив:

— Куди ж це нас лиха година завела? Бач, яка в старого служаки Юло кисла міна! Наче на військовій раді.

Юло кинув на Прудконогого суворий погляд, і зразу запала тиша, як і належить у війську. В урочистій тиші чулися рівномірні кроки запізнілих рекрутів, приглушено рипів пісок під їхніми ногами, і ці звуки додавали якогось невиразного хвилювання до загальної тривоги. Це невимовне почуття зрозуміють лише ті, хто в хвилину гнітючого чекання лиха відчуває в нічному безгомінні, як повторювані одноманітні звуки підсилюють бурхливе биття власного серця, немов краплину за краплиною вливають у нього жах. Вийшовши на середину шляху, командир запитав себе: «Невже я помилився?» Стримуючи гнів. що вже миготів блискавками в його очах, він глянув у незворушне недоумкувате обличчя Плазуй-по-Землі, але вловив дикунський глузливий осміх у каламутному погляді шуана й переконався: припиняти захисні заходи не можна. Тут до Юло повернувся, виконавши його накази, капітан Мерль. Німі учасники цієї сцени, подібної до численних інших сцен, що обернули ту війну на найдраматичнішу з усіх воєн, нетерпляче очікували нових вражень, сповнені цікавості, сподіваючись побачити такі дії своїх командирів, які пояснили б їм загадкову воєнну ситуацію.

— Ми добре зробили, капітане, — сказав Юло, — поставивши в кінці загону кілька патріотів, що знайшлися серед новобранців. Візьміть іще десятеро хоробрих хлопців на чолі з лейтенантом Лебреном і негайно відведіть їх у хвіст колони на підкріплення тієї групки патріотів; вони підганятимуть весь табун цих гусей, щоб швиденько підтягти його до висоти, де стоять наші товариші. Я на вас чекатиму.

Капітан зник серед вояків. Командир по черзі оглянув чотирьох найвідважніших солдатів, відомих йому своєю спритністю й кмітливістю. Він мовчки підкликав їх, подавши дружній знак: вказав на кожного рукою і швидко покивав пальцем біля свого носа. Ті підійшли.

— Ви служили зі мною під командуванням Гоша, — мовив до них Юло, — коли ми провчили тих розбишак, що називають себе королівськими ловчими; ви добре знаєте, як вони ховалися й обстрілювали із своїх засідок синіх.

У відповідь на похвалу їхній досвідченості солдати значуще покивали головою. Вираз безтурботної покори на геройських войовничих обличчях ясно промовляв, що від початку війни між Францією та Європою їхні думки не сягали далі ладівниці позаду і багнета попереду. Міцно стиснувши вуста, наче стягнений шнурком капшук, вони уважно й допитливо дивилися на свого командира.

— Гаразд, — сказав Юло, що вмів розмовляти соковитою солдатською говіркою, — таким завзятим хлопцям, як ми, не личить ждати, поки шуани заллють нам сала за шкуру, а вони тут є або я не звуся Юло. Вирушайте вчотирьох, прочешіть ліс обабіч дороги. Загін затримається, щоб затягти час. Гайда, хлопці, все розвідайте, та, глядіть, вертайтеся цілі. І не баріться!