Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

Інший сільський буржуа, Рігу, що був до революції ченцем і розбагатів на скуповуванні націоналізованих Конвентом земель, став місцевим лихварем. Безліч селян у нього в боргу, і живе він як рабовласник.

Селяни «вмиваючись потом, працювали на Рігу, і, незважаючи на це, всі поважали його, тоді як генерал де Монкорне, єдиний тут, хто, наймаючи місцевих людей, щедро оплачував їхню працю, заслужив тільки прокляття, які звичайно випадають на долю багатіїв». Так пояснює Бальзак «інстинктивну» ворожнечу села до багатого поміщика.

Проте порубки та спаш, що їх чинять селяни у графових володіннях, письменник пояснює вже не якимись там «психологічними» особливостями селянської вдачі, а значно серйознішими соціальними причинами.

У шостому розділі другої частини є сцена, де змальовано селян, що ладні кинутись пограбувати поля поміщика. Сцена ця написана, певне, Ганською — народ постає тут в огидному вигляді розлючених звірів, жадібних і потворних хапуг, розпалених бажанням домогтися свого. Та, незважаючи на це, роман переконує в тому, що селян ведуть на грабіж не лише злидні й голод, а й грізні причини — «надії, які заронив у селянські уми 1789 рік».

Одним із найцікавіших селянських образів є вже згадуваний старий Фуршон, якого Бальзак на початку твору малює аж ніяк не привабливим. Хоча цей селянин іноді й схиляється до вимушеного миру з поміщиком, що опирається на підтримку властей, жандармів та війська, проте він одверто каже графові: «Ви маєте все, ми — нічого, то не вимагайте від нас ще й дружби».

Фуршон відверто погрожує генералові, не боячись уже, що той може вдатися до сили жандармів та війська (граф зрештою так і робить): «… Доведеться вам годувати нас по своїх тюрмах, а в них куди краще, як на нашій соломці». Це — коли переможе Монкорне. А якщо переможуть бідняки, — багатих перевішають. «Прокляття бідноти, ваша вельможність, росте, воно виростає вище за ваші найвищі дуби, а з дубів роблять шибениці». Так Фуршон погрожує генералові народною революцією.

Образові Фуршона, який висловлює настрої найбіднішого селянства, приділено в романі найбільше уваги. Це немовби портрет, писаний олійними фарбами. Значно поступається йому образ селянина Нізрона, хоч йому й належать, безперечно, всі симпатії Бальзака. Нізрон — це щось на зразок сільського святого. Учасник революції, колишній голова місцевого якобінського клубу, він не став скуповувати, як це робили інші, націоналізовані Конвентом землі дворян-емігрантів: це було йому не до душі. Він був і залишився республіканцем, «єдиною чесною людиною у громаді». Він — «твердий, як криця, чистий, як золото… поборник народних прав». Самій його зовнішності — обличчю і ході притаманні риси «благородства». Він міг би дістати спадок небіжчика кюре, свого дядька, але відмовився на користь старої дядькової служниці, а сам залишається бідняком, працює з останніх сил і кращого не бажає. Нізрон виступає як вихователь своїх односельців: «Батько — хранитель честі родини. Через таких, як ви, обвинувачують народ, кажуть, що він не заслуговує волі! Народ мусить бути для багатіїв прикладом громадянської доблесті й честі. А ви геть усі продаєтеся Рігу за золото. Віддаєте йому коли й не дочок, то власну честь!» — каже він, картаючи шахрая Тонсара. Про Нізрона Бальзак пише з якимось благоговінням, називаючи його «поетом минулої революції», народним трибуном, безкорисливим Арістідом, античним мужем. Мабуть, письменник гадав у подальшому розвитку дії роману ширше охарактеризувати цей образ, в якому втілено велич і безкорисливість народної душі, та в другій частині, написаній Ганською, цей персонаж зникає.

Подібно до Нізрона, Фуршон намагається розкрити очі завсідникам Тонсарового шинку на Гобертона, Рігу, пані Судрі й Люпена як на їхніх нових ворогів. Треба боротися не лише з Монкорне, а й з ними. «Ось уже тридцять років (час, що минув від Великої французької революції — Ю. Д.), дядько Рігу висмоктує мозок у вас із кісток, а ви все ще не розчовпали, що нинішні буржуа будуть гірші за поміщиків (…). Буржуа й уряд — одне лихо. Що з ними сталося б, якби ми всі розбагатіли? Хіба самі вони стали б ходити за плугом? Самі стали б махати косами?., їм потрібні бідняки». Слова по-справжньому знаменні. А в іншому місці, розмовляючи з Блонде, Фуршон каже: «Бачив я колишні часи, бачу й теперішні, учений мій паночку (…). Етикетку змінено, правда ваша, а вино те саме! Мотика — всі наші статки — як і досі, в наших руках».