Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

Радянський дослідник творчості Бальзака Д. Д. Обломієвський звернув увагу, що в третьому періоді творчості Бальзак відмовляється від своєї колишньої «моноцентричної» композиції (коли в романі вся дія розгортається навколо одного головного героя) і переходить до композиції «поліцентричної», де, крім головного героя, інші персонажі теж стають у центрі зображуваних подій. Цей композиційний прийом можна помітити вже у «Втрачених ілюзіях», у «Розкошах і злиднях куртизанок», в «Кузині Бетті» та в інших романах третього періоду. В «Селянах» він виявився вже повною мірою: поряд із графом Монкорне в центрі дії стають шинкар Тонсар, розбагатілий селянин Гобертен, сільський лихвар Рігу і деякі інші селяни та селянки. Велика художня заслуга Бальзака в тому, що він показав класову боротьбу на селі — і не тільки боротьбу селян проти поміщиків, а й глибокий антагонізм між біднотою і сільськими багатіями.

У першому розділі роману, написаному в формі листа письменника Блонде до свого друга, поета Натана, Бальзак детально змальовує місце дії роману. В жодному із своїх творів не показав він себе таким закоханим співцем природи, таким яскравим майстром сільського пейзажу. У цьому розділі (і не єдиному в романі) Бальзак докладно, з неприхованою насолодою змальовує володіння замку Еги: поля, луки, долини, ліси, чарівні лісові галявини, дзюрчання струмків, спів пташок. Картини ці написано з таким могутнім реалізмом, що читач немов відчуває п'янкі пахощі луків, полів, листя і хвої. В цілковитій гармонії з чудовою природою, сповненою одвічної радості буття, зображено й старовинний замок. Але відчуття цієї гармонії дуже хистке. Та й підзаголовок першої частини роману зловісний: «Хто землю має, того війна не минає». І вся подальша дія роману — глибокий контраст з його мирним, ідилічним початком.

У другому й третьому розділах, здається, неподільно панує штативне ставлення до селян і співчуття до поміщика, який страждав від них. «Війна», про яку йшлося, це головним чином війна багатого землевласника з селянами. Мовчазна, повсякчасна, непримиренна, вона дуже гостро постає вже в другому розділі. Ось місцевий селянин, дід Фуршон, бере гроші в довірливого міського жителя Блонде, щоб на його очах і навіть за його допомогою спіймати в річці видру. Але видра чомусь не ловиться, і Блонде згодом дізнається про «глибоку підступність» селянина, який його просто пошив у дурні. А в третьому розділі, показуючи сільський шинок Тонсарів, автор характеризує його як «справжнє гадюче кубло», де «підтримувалась невсипуща і отруйлива, палка і діяльна ненависть пролетаря і селянина до хазяїна і багатія» — до графа Монкорне. Мета Бальзака — показати в романі, наскільки глибока і споконвічна ця «інстинктивна класова ненависть», яку він аж ніяк не засуджує. Один із відомих радянських бальзакознавців В. Р. Гриб писав, що, з погляду Бальзака, «Народ відносно вищий у моральному розумінні, ніж привілейовані класи. Але й народні маси у своїй боротьбі проти експлуататорів керуються зовсім не книжними міркуваннями справедливості й гуманними ідеалами, а вельми прозаїчним прагненням благ земних, грубими егоїстичними інтересами».

Село постає перед читачем у всій різноманітності селянських типів. Не можна не відзначити, що часто Бальзак малює їх зовні бридкими, навіть страшними, — так що Ганська, яка зображувала селян у вигляді розлючених звірів, до певної міри спиралась на подібні характеристики Бальзака.

Цей бальзаківський прийом іще доречний при зображенні персонажів негативних, як-от шинкар Тонсар з «червоним, як цегла, обличчям (…), з придавленим лобом і важко відкопиленою нижньою губою». Проте іншим разом Бальзак малює непривабливу зовнішність селянина просто через те, що йому самому доводилось бачити схожих людей. Такий, наприклад, Вермішель — «вогненна пика з надмірно розбухлими рисами від безперервного пияцтва». До того ж він іще й кривий, а «завжди скуйовджене руде волосся і борода, наче в Юди, надавали Вермішелеві страшного вигляду, хоч насправді він був зовсім плохий». І таких прикладів багато.

Тонсари — батько, мати, дві моторні доньки й двоє синів, що, тягаючи з панського лісу хмиз і дрова, косячи траву на панських луках, продаючи панові підстрелену на його ж землях дичину, вибились із злиднів, — все-таки ще не сільські буржуа. Їхній шинок — центр невдоволених сільських бідняків, де вони часто говорять про необхідність нової революції, про яку Тонсарів син ІІікола мріє вже одверто, намагаючись уявити собі, якою вона буде. А до сільської верхівки, до числа місцевих багатіїв, належить Гобертен, що розбагатів у роки революції XVIII ст. та під час довгого управління володіннями замку Еги. Коли Монкорне нарешті його прогнав, Гобертен уже був багатієм, що тримав у своїх руках місцеву торгівлю лісом і йому корилися всі селяни, повсякчас підбурювані ним проти графа Монкорне.