Пройде багато вечорів, багато літ, поблякнуть дитячі образи, смішними зробляться в порівнянні з образами і бідами справжніми, і суботні вечори в лазні зіллються і залишаться в пам’яті дивними видіннями.
…На твердих, круто зігнутих колінах діда сидить чоловічок. Дід уламком ножа шкребе розполовинену брукву і коричневим од тютюну пальцем спихає з подряпаного бруском леза соковиту м’якоть в жадібно роззявлений зів. Поворушить язиком малий, зробить вдих — і ласощі живим струменем пронизують його здригаючий живіт, прохолодно розливаються по жилах. «Оце так варнак! Оце так варначина! Не жувавши, ковтає!» — журиться дід і, косуючи на малого горіховим оком, прискорює роботу, щоб і самому поласувати струганиною з брукви. Але онук ніякого перепочинку йому не дає і без утоми тримає роззявленим спритний рот. Якщо дід усе ж таки наміриться понести до своїх вусів ножик з ласощами, малий, клюнувши ротом, схоплює з ножа кришиво і по-котячи облизується. «Вріжешся!» — стукає його по лобі колодочкою ножа дід і з подивом виявляє: одна лиш подоба від овоча зосталась, обидві половинки брукви перетворилися в черепочки. Дід насуває на голову онука половинку брукви, спихає його з колін і вирушає на город, щось бурмочучи під ніс і журливо хитаючи головою.
Посидівши на нагрітих за день пластинах ганку, хлопчик скидає з голови камилавку з брукви, і кури зусібіч кидаються докльовувати черепочок. Хлопчик перекидає водопійне корито, видирається на нього і, витягши шию, дивиться з двору через частокіл у густо зарослий простір городу.
Розсуваючи крислате сиве листя, дід ходить зігнувшись між грядками, вишукує брукву круглішу, без тріщин і зеленої залисини. «Ді-і-і-іду-у-у!» — кричить хлопчик, даючи зрозуміти, що він його бачить і жде. Дід, насварившись на онука перстом, уподоблює нарешті брукву, витягує її за хрусткі патли з пухкої землі і, вдаривши нею об ногу, піднімає вгору і оглядає біломордий, з брудною бородою овоч: чи нема червоточини та ще якогось ганджу. Хлопчик нетерпляче перебирає ногами: «Швидше, діду, швидше!»
Дід наче його і не чує, бреде замкнутою борозною, наче зеленою річкою, за ним шелестять хвилі, залишається запінений слід, наче за кораблем, який поволі зникає вдалині, гичка, мітелки і пучки трав з незадоволеним шелестом випрямляються, постають, займаючи своє постійне місце на землі.
І знову дід садовить онука на тверді, прикриті латками коліна, стругає брукву, бурчить, стукає малого колодочкою по лобі, поки наїдений, втихомирений пузань не заворушить ротом уповільнено, ліниво, і очі його не почнуть склеплюватися, і маленьке тільце, ніби слаба билинка, обважніла росою, приникне до випуклих грудей діда і в теплому їх затишку розпуститься довірливо й захищено.
І тоді зовсім обережно, зовсім майже нечутно дід шкребе ножиком брукву — він ласун, дід, і ворушить беззубим ротом, рухає крутими челюстями, оглядаючись — чи не бачить хто-небудь, як він здитинів, і для маскування бурчить у бороду: «Ой же й варначина! Ой же й непослух! Заморився!»— і пробує їсти й співати одночасно, погойдуючи на колінах онука: «Тринди-бринди на городі, при всім чесному народі…» Та тут-таки стопорить з піснею — далі в ній слова не для онука. Ось підросте, розуму набереться онучок, диви, до чогось самотужки дійде, чогось від старших нахапає, а поки шабаш, поки замри, діду, не дай боже, сама почує!
Хлопчик не може зрозуміти, спить він чи ще не спить? Йому добре, затишно на колінах, під лоскітливою бородою діда, за яку, на знак вдячності, треба було б смикнути старого, та розморило так, що навіть руку підняти немає сил, та й з’явився в очу дуже знайомий голозадий чоловічок — ось він перебирає руками по частоколу, пихтить, наближається до ворітець із жердин. Нерівність якась під рожеву ступню чи між пальців трапилась, захиталося маля, впало голим місцем у кропиву. Рев. Сльози. Бабця, висмикнувши хворостину з віника, б’є кропиву, примовляючи: «Ось тобі! Ось тобі, змія жалюча!..»— І всовує хворостину в руку хлопчика. Він що є сили лупцює кропиву, аж листя летить, і тим потішається, по щоці котиться остання сльоза, і, злизнувши її, солонкувату, язиком, малий робить ще одну спробу встати на ноги і рушити вздовж частоколу на кривих, тремтячих ногах.
А ззаду хвалять, заохочують, торсають: «Отак! Отак! Отак, дитятко!»
І ось нарешті настало моторошне, засліплююче щастя першого самостійного кроку!
Хлопчик пустився горожі і на непевних, слабеньких іще ногах ковильнув по двору. Все в нім зупинилося, завмерло: очі, серце, дух перехопило, і одні ноги, одні ноги йшли і зробили два великі, може, найбільші, найщасливіші кроки в житті!
Читать дальше