Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Така насолода!

Але ж зовсім недавно, якісь хвилини тому, надходив кінець світу. Взятий він був у такі шори, що ані дихнути тобі, ані ахнути. Одна тітка на кам’янку хлюпає, інша ряжку водою наповнює, дівки-нахаби стегнисті одежину з нього зривають, в ряжку вмочають і тицяють закам’янілим обмилком куди попало. Іще й штани не зовсім зняті, іще й з духом людина не зібралася, а вже почалося, встигай, повертайся, і головне — якнайміцніше зажмурюй очі. Та як він не зажмурювався, мило все-таки потрапило під повіки і очі полізли на лоба, бо мило варять з смердючих тельбухів, білого порошку і ще чогось там, якогось непотребу — розповідали, в миловарний казан купорос кладуть, собак кидають і навіть начебто дітей мертвих.

Вириваючись із міцних сердитих рук, осліплий, оглухлий, верещав хлопчик на всю лазню, на весь город і навіть далі; спробував тікати, та зачепився за ряжку, впав, ударився. Сварячись, черкаючи черствими сосками грудей по носу, по щоках, по губах, тітки крутили, кидали одна одній хлопчика і шкребли, шкребли, так боляче шкребли! Відпльовуючись від грудей ще бридливіше, ніж від мила, сторонячись і скрізь натикаючись усе ж на них — від жінок у лазні значно тісніше, ніж від чоловіків! — уже зламано й покинуто завивав хлопчик, чекаючи кінця катуванню. Врешті його поклали на приступець полиці і давай його приборкувати тим, про що бабуся загадку складну розказувала! «В полі, на спаді, в кам’яній палаті сидить молодець, грає в лукунець. Всіх перебив і царю не спустив!» Царю! А він що? Шмагайте…

В якийсь момент стало легше дихати. Далеко-далеко вечірньою тремтливою зорею виник вогник лампочки. Старша тітка обдала набридлого племінника з голови до ніг дряблою водою, що пахла березовим листом, примовляючи, як належить: «З гуся вода, з лебедя вода, з малого сироти худорба…» І од примовки у самої пом’якшала душа, і вона, черпаючи долонею зі старої, обпаленої на вінцях діжки, іще й холоднячком освіжила лице малому, промила очі, примирливо воркуючи: «От і все! Годі ревти, годі! А то почують сороки-ворони та й понесуть тебе в ліс, такого чистого та гожого».

Нутро лазні смутно вирізнялося. Налиті тіла дівок на слизькій полиці, що були наче вкупі, розділились, і не лише груди, а й лахматі голови з’явилися в них під закуреною стелею. Хлопчик насварився на них кулаком.

Дівки верескнули, задерши ноги до стелі, і заходилися голосно шмагати одна одну віниками, схопились боротися, впали з полиці, ледь лампу не погасили. В селі говорили, ніби дівки люблять ховатися в теплих лазнях з хлопцями, а суперниці підпирають лазні кіллям, вчиняють страмовище, на крик збігаються матері й привселюдно тягають дівок за коси, а ті, ніби їх ріжуть, кричать: «Мамочко рідна, біс попутав! Розум мій слабий затемнив…»

Ввергнутий у вир образ, ослаблий од чаду лазні, з болем у колінах і в голові, вже залишений і забутий усіма, шморгаючи носом, хлопчик шукав у глухому кутку біля кам'янки свою одежину. Світло все ще дробилося в його очах і дівки на полиці то підскакували, то знову опускалися на місце, а хлопчику так було жаль себе, так жаль, що він махнув рукою на дівок, уже не злився на них, сил не було не тільки на злість, а й сорочку натягнути.

Сусідська дівка, яка ще не пізнала жіночих турбот і печалей, була головна потішниця в лазні, тож вона й витягла з кутка хлопчика, бринькнула пальцем по його півнику, що стирчав гороховим стручком, і здивовано спитала: «А що то, дівки, у нього тутечки? Який такий цікавий предмет?» Вмить переключаючись з горя на веселість, заздалегідь радіючи забаві, хлопчик поспішив повідомити голосом, що все ще зривався од схлипування: «Та-ба-чо-ок!»

«Табачо-о-ок?! — продовжувала виставу сусідська дівка. — А ми його, роззяви, і не помітили! Дав би понюхати табачку, чи що?»

Зовсім забувши про нанесені йому образи, з усіх сил стримуючи сміх, що розколював його навпіл, прикривши долоньками очі, хлопчик слухняно випнув животик. Дівки лоскітно тицялися мокрими носами в низ його живота і заходились таким чханням, що вже неможливо було далі терпіти і, в безсиллі опустивши руки, хлопчик заливався, стогнав од лоскоту й сміху, а дівки все чхали, чхали і приголомшено хитали головами: «Оце так табачок, ястри його! Міцніший дідового!» Одначе і про справу не забували, під регіт і жарти дівки непомітно всунули хлопчика в штани, в сорочку і останнім, наче завершуючим усі справи, ляпасом по гузенцю виштовхали його в передбанник.

Така тиша, така благодать кругом, що не може хлопчик піти з городу зразу ж, і, п’яніючи від густого повітря й городнього життя, яке обступило його зі всіх боків, стоїть він, розм’якшено всмоктуючи і цю безмежну тишу, і таємно здійснюване життя природи.