Віктор Астаф’єв: Сучасна російська повість

Хворі ноги, що багато ходили, здригнулися, шкірою відчувши не холоднечу тундри, а живе тепло городньої борозни, торкнувшись м’якої плоті трудової землі, відчули її струми, ось уже чиста роса лікує садна.

Через багато-багато років дізнається мій хлопчик, що така ж, як він, мала людина, в зовсім іншому краю, переживши хвилюючу мить повного злиття з рідною землею, прошепоче з зітханням: «Я чую печальнії звуки, яких не почує ніхто…»

…Беру в свою велику долоню руку хлопчика і болісно довго вдивляюся в нього, стриженого, веснянкуватого, — невже мною він був, а я ним?!

Дім хлопчика стояв лицем до річки, зависаючи вікнами і призьбою над підмитим крутояром, порослим шептун-травою, чорнобилем, всюди пролізаючою жаливою. До правої вилиці дому примикав горожею город, що косо й хистко йшла вздовж балки, у повінь залитої до косогору дикою водою, котра залишала після відходу пластовини льоду й свіжі водомиї — земельні рани, які одразу ж починало затягувати зеленою шкірочкою плісняви. По ледь помітній улоговині вода інколи веснами проникала під жердини заднього прясла, розливалася аж під самою горою, заповнювала яму, з якої колись брали землю на господарські потреби. В ямі-ковбані, коли рік був незасушливий, вода кисла до заморозків, лід на ній ставав грудкуватий, провально-чорний, на нього боязко було ступати. У ковбані застрявали щупачки, схожі на складаний ножик, і в’юни, що проспали відхідний водотік. Щупачки швидко справлялися з в'юнами, а самих щупачків діти висмикували волосяною петлею, або коршаки й ворони хапали, коли вони перекидалися од задухи догори черевом — в яму скидали всякий мотлох.

Влітку ковбаня вкривалася кашею ряски, проростала вздовж і впоперек зеленою чумою, і тільки жаби, сірі трясогузки та товстозаді водяні жуки жили тут. Інколи з ріки прилітав охайний куличок. «Як ви тут живете? — ремствував: — Твань, сморід, занехаяність». Трясогузки сидять, сидять, та як випурхнуть, та боєм на гостя, затріпочуть, заперевертаються, як зіжмакані папірці, і — раз! — знову на корч або на камінь синичками опадуть, хвостиками похитують, комара стережуть, пощастить, то й муху хапонуть.

З гір наповзали, чіпляючись за кілки городу, лізли на жердину нитки повитиці, дідових кучерів і хмелю. Біля ковбані траплялись незабудки, рожевий кам’яний жовтець і, звичайно, осока-різуха. Як без неї обійдешся?! Серед літа леваду біля городу окроплювало сонячно-сяючою курячою сліпотою, свиріпкою, головухими ромашками, бузковою агалик-травою, а під них, під відверто сяючі квіти й пахучі трави лізла, ховалася вошива цибуля, золотушна трава, неїстівна колючка. Леваду не косили, прив’язували на ній коня і він ліниво пощипував на закуску зелений дріб’язок, а частіше стояв просто так, задумливо дивлячись у зарічну далину, або спав стоячи.

Ні леваду, ні межі городу плугом не тіснили — вистачало простору всім, хоч і притисли гори мотузком витягнутий хутірець до самої річки.

Лівого прясла у городу не було — сім’я хлопчика дотримувалась правила: «Не живи з засіками, а живи з сусідами», — і від дому і садиби, що стояли поруч, горожею себе не відділяла. Втім, межа тут була така широка, так заросла вона лопухами, коноплями, свербигузом і всяким іншим непотребом, що ніякої загорожі не треба було. В глушині межі, запіненій серед літа малиново киплячим знітом і м’ясистими будяками, доступно пролізати собакам, курям, мишам та змійкам. Траплялося, хлопчик шукав у межі м’ячик, що закотився, або заблукале курча — так після хоч облизуй його — весь у знітовому меду. Густо гуділи шершні в межах, вислозаді оси і непоказні дикі бджоли; вим’ями висіли там гнізда, наче з обгорілих плівок зліплені. В них метушилося щось, чувся шерех і дзижчання. Непереможна хлопчача цікавість змусила якось ткнути вудлищем у цю загадкову дірчасту споруду. Що з того вийшло — краще і не згадувати…

Лазня похилилася в балку, випадаючи з жердин, наче стара конячка з поганенької упряжки, і тільки зарості суцільного бур’яну, що підпирали лазню зі всіх боків, здавалось, не давали їй скотитися з косогору. Зате воду для миття і поливання носити було близько, зате ліс поруч, суниці, полуниці, кам’яниці, глід зріли зразу за горожею.

На хорошому, хай і дикуватому привіллі розкинулось рідне подвір’я хлопчика, і небагато, але впевнено жилося на нім великій, різнокаліберній сім’ї. Народ в сім’ї був пісенний, бешкетливий, розмашистий, на діло й потіху удатний.