Михайло Стельмах - Вибрані твори

Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:

— Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.

— Хай привчається до всякого ділечка.

— Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки! — гримнув тато.

Мене з печі як вітром здуло, — босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.

— А хто там?! — гукаю баском.

— Це я, Михайлику, — чую знайомий голос. — Пустиш до хати?

— Ой, заходьте, дядьку Себастіяне! — Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.

— От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже! — весело вітає гостя дядько Микола.

— Про ваші внутреності вам лікар розкаже, — сміється дядько Себастіян.

— То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?

— Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.

— А як же без приросту обійтись? — шельмувато дивується дядько Микола, — На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.

— Ваш навряд чи зноситься — не ті ковалі його кували, — дядько Себастіян пильно поглянув на тата й сказав: — А ми тобі, Панасе, по твоїй вдачі знайшли молодецьку службу.

— Хто це — ми? — насторожується батько.

— Незаможники і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.

— Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, — насупились брови у тата.

— Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче! — каже дядько Себастіян.

— Чого ж це мушу?

— Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам — недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?

— Не хочу.

— Боїшся? — в'їв тата дядько Себастіян.

— Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь! — блиснули завзяттям батькові очі. — Опасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.

— А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.

— Коли тобі це подобається, — топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.

— Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!

— Ой! — зажурилася мати.

— Громадою просимо, берися за це діло.

— Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, — зітхнув тато…

І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба…

— То що тобі, Панасе, треба на початок? — повеселішав дядько Себастіян.

— З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.

— Нащо так багато?

— Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.

— Тобі ще цього лиха треба, — згаснула мати. — Нащо ото з Яковом заїдатись?

— Хай не забуває, що в нього є брат, — відрізав тато. — Коли заберу ліс у брата, в рідні, то всі побачать: нікому не попущу.

— То й починай з Якова: обклався він деревом, наче муром, — погодився дядько Себастіян і зиркнув на піч. — Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепівський.

— Завтра? — аж не віриться мені.

— Атож. Одягайся тепліше.

—Та він завтра збирався в Щедрову ловити рибу.

— Ні, тату, я краще поїду в Майдан-Трепівський. Там книжки видадуть!

— Як хочеш, діло хазяйське, — сказав тато.

Я аж загарцював на печі; як везе, то везе! І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі.

Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, — одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня у легкокрилі санчата й чекав на мене.

— Чим це ти напакував торбу?

— Варениками — і для вас, і для мене. Покуштуйте.

— А ти куштував?

— Ще ні.

— То, може, почнеш добре діло з вареників? До хати підемо чи надворі?

— Надворі, тато кажуть, смачніше. А де ваш лелека?

— Завіз його майстрові. Скоро діждемося живих лелек.

— Не так-то й скоро.

— Та вже циган продав кожуха, — сміється дядько Себастіян і підхвалює вареники. Він свій тримає в одній руці, а я обома, він добирається уже до ріжка, а я до середини, і так мені приємно, що дядькові Себастіяну подобаються наші вареники, і так мені весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невідомого села, де найкраща бібліотека на весь повіт.