Михайло Стельмах - Вибрані твори

— То скрути свій норов, Якове, поки він тебе не скрутив, — з жалем глянув батько на брата.

— Не можу скрутити його, — аж зітхнув дядько. — Він, клятий, міцніший за мене.

— І чого?

— Чого? — ще більше звузив чоловік очі, а віспинки на його виду поглибшали. — Бо ношу страх біля серця.

— Ви носите страх біля серця?! — не повірила мама. — То як же ви снаряди розбираєте?

— Що снаряди! — поглянув кудись удалину дядько Яків. — Є страшніше за них.

— Що ж воно?

— Страшніше — мужицька старість, отой день, коли тебе не захочуть слухати ні твої п'ять пальців, ні твій цурпалок, коли ти станеш нікому не потрібним трухляком, а з кутків на тебе забликають злидні. Того й вириваєш, і тиснеш кожну копійку, і ховаєшся з нею, наче злодій, а вона ж, гидомирна, й несе тобі тільки паскудство, невідчепно дрібнить і мізки, і душу. Добре знаю, що треба жити по правді. Але знаю і друге: роби по правді — очі вилізуть. Того й бредеш поміж двома берегами, рятуючи тіло і топлячи душу. — Дядько сумно подивився на мене. — Може, вони, діти, не зазнають нашого проклятого варива, а знайдуть кращу долю. Про це тепер більшовики і в газетах пишуть. Що ти, школяре, скажеш на таке?

Зачудований і вражений дядьковим словом, я не знаю, що відповісти, і за мене заговорив тато:

— Яка йому випаде доля — ніхто не вгадає, тільки знаю: буде він жити по правді, не побреде між двома берегами, — батько підійшов до мене і так поклав мені на голову руку, що я й досі чую її тепло. — Так, сину?

— Еге ж, — вдячно дивлюсь на тата і вже дивуюсь, як він може інколи сварити, а то й замахуватись на мене ремінцем.

Дядько Яків недовірливо похитав головою, хмикнув:

— Коли він здумає жити по правді, то хай загодя житню солому припасає.

— Це нащо йому такий торг? — сполохано озвалася мати.

— За правду з усіх усюд доведеться падати йому, то на такому ділі солома трохи пособить.

— Який ви, Якове, недобрий, — зітхнула мати.

— От бачиш, я правду сказав, а ти вже й накостричилась. І так усякий костричиться, бо кожен чоловік — від Івана й до царя — має в душі такі недомірки чи закапелки, в які не хоче й сонця допустити, не те що когось із правдою. От проживає у нашому селі один чудило, як святий, Себастіян, значить. Нічого не скажеш про нього, правдою живе. А що він має з цього? Ідею і шинелю? І що виходить у нього? Деякі дядьки нахваляються йому хату спалити, а дехто навіть з начальства без солі з'їв би його.

— Це хто?

— Хоча б наш начальник міліції. Себастіян в'їв його прилюдно, а він Себастіяна де може, там і підгризає тихцем, ще й ідеями своє паскудне вариво прикриває. Багато в світі є таких, як Юхрим Бабенко, — вони б усе сонце забрали собі, а іншим одну тінь залишили. Правда — вона як слово боже: слухай її, когось повчай нею, прикривай нею, мов одяганкою грішне тіло, а роби, як життя крутить свої стежки.

— Пізнаю тебе, Якове, усього, з непотребом твоїм, як на долоні, бачу, — похитав головою батько.

— А я й не криюсь із своїм непотребом, а живу краще тебе. Отак було та й, мабуть, буде: залізо легше кується, чим людський норов. Подивись, Ганно, чи не розмерзлося пиво. Вип'єш зі мною, Панасе?

— Краще б з тобою рогаті пили!

— Люблю характер свого брата! — засміявся дядько Яків. — Ти все життя будеш із цим характером пісний куліш сьорбати. А мені чогось ніяк не хочеться, навіть при новій власті, іти у святі, — там ні випити, ні підморгнути якійсь молодиці. Через них не попаду я до раю…

Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна рідня! Мені й досі шкода не так вашої покаліченої руки, як скаліченої душі…

Два ковалі має чоловік біля свого серця: один кує срібні струни, а другий — іржаві грати захланності. Не переміг, дядьку Якове, ваш перший коваль другого, дріб'язок буденщини проіржавив ваші струни, притуманив добрий ковальський вогник. Мені жаль і його, і вас. І все одно я з подивом і вдячністю згадую ті лемеші, які ви кували з самої смерті — з тулубів снарядів.

Прямо над нашими ворітьми стоїть зірниця, а повз ворота проходять люди і час. Як він іде — це найбільше видно по наших ясенах, по тому, що вони тримають на собі — чи весняну росу, чи зелені шуми, чи осінній смуток, чи зимові хустки. Іноді, коли я сплю, час приходить і до мене, постоїть-постоїть біля узголів'я та й злегка потягне за чуба малого, щоб він підіймався угору. Отак я й росту!

Це теж говорить моя мама. А що час буває добрим і недобрим — знаю сам…

Сьогодні він веселив батьків і печалив мене. Срібло дядька Якова не принесло мені радості, бо тато й мама вирішили, що тепер, якщо знайдеться покупець на Обмінну, можна буде купити корівку.