Михайло Стельмах - Вибрані твори

Незабаром до хати ввійшов батько зі своїм кремезним братом Яковом, сила якого відчувалася навіть у складках кожуха.

— Добрий вечір! — вітається дядько Яків, неслухняною правицею розстібає кожух і ставить на стіл дві зелені пляшки з пивом, що стало льодом. — Ну й мороз узявся на ніч — аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у піч? — киває на пляшки.

— Можна і в піч, — дивується мати, чого це завітав до нас дядько Яків, який через свою машинерію і на світ божий не показується.

Талант мого діда найбільше успадкував дядько Яків, — він був і ковалем, і слюсарем, і столяром, і стельмахом, і токарем. Жодна путяща залізяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У війну він добрався і до снарядів — вибирав з них начинку, а з сталі варив лемеші. На такому ділі його спіткало лихо: один снаряд розірвався, розвалив кузню, відчикрижив і кудись позадівав чотири пальці з лівої руки майстра. Ох і шкодував за ними дядько, прийшовши до пам'яті, і все просив рідню розшукувати їх у дворі і городі.

— Разом вони робили, то хай би разом і відпочивали, — казав дядько і кляв тих люциперів, які додумалися повтискати в залізо смерть. — Їх би, недолюдків, заклепати в те залізо і вистрелити на океан.

Коли зарубцювалась його лівиця, коли він якось навчився орудувати цурпалком руки, — знову взявся за снаряди, бо людям треба було орати землю. Щоправда, тепер дядько Яків химерував над снарядами не в кузні, а на городі, бо якби знову щось трапилось, — шкода було б кузні і особливо нового ремінного міха в ній…

Багато років тому, коли тато був ще парубком і працював у лісах князя Кочубея, дядько Яків позичив у нього на господарювання тридцять карбованців. Але тепер дядько засумнівався, чи варто йому повертати ці гроші. П'ять карбованців він приніс одразу по приїзді батька, поклав їх на стіл і заговорив не так до рідні, як до дрібної голови дрібного царя:

— Ось вам, брате й братова, золота п'ятірка, хліба собі прикупите чи щось на господарство. А як далі нам рахуватись, — сам не знаю; трудне це діло: за царя були одні ціни, тепер — інші.

— Не таке воно й трудне, — сказав тато. — За царя корова коштувала в нас тридцять карбованців, і тепер — тридцять.

— Справді? — здивувався дядько. — Треба якось піти на ярмарок звірити ціну, — він поспіхом почав збиратися додому і після не заходив до нас.

— Все ціну звіряє, — насмішкувато казав тато, коли заходила мова про давній борг…

Тепер дядько Яків не ховає своїх вузькуватих очей, і в матері прокидаються надії.

— То як ви проживаєте в цих хоромах? — гупає дядько Яків промерзлими чобітьми. — Призвичаїлись навпомацки ходити? А чого долівка осіла — не від багатства?

— Та ні, від злиднів. Вони вночі гарцюють по хаті і все питають, коли ти прийдеш і потрясеш калиткою, — оживають бісики в батькових очах. — Щось ти, Якове, дуже веселий сьогодні. Обдурив когось?

— А щоб тебе! Пізнаю свого правдивого брата, — засміявся дядько, і засміялись на його виду усі віспинки. Але чоловік не журиться ними, а іноді з усміхом і каже: «Мав собі колись нічого обличчя, та дідько підлатав його решетом».

— То звідки до тебе радість прийшла? — насмішкувато допитується тато і навіть на мене дивиться веселіше.

— Питаєшся, звідки радість прийшла? От з цих шести пальців, — простягнув брат братові обидві руки. — Хоч вони й сироти, а не зледащіли, і щось у них таки є. Сьогодні прискочили до мене з Літина, щоб я поворожив біля нового млина. Там, кажуть, до мене якийсь навіть інженер порався і нічого не зробив. А хтось і здогадався послати за Яковом! — Дядько аж підростає посеред хати.

— І як? — усміхнувся тато.

— Таки полагодив! — завзято гупає чобітьми дядько Яків. — І за неповний день заробив дурні гроші — аж десять карбованців сріблом. Ще й могорич поставили.

— Аж десять сріблом?! — не повірила мати.

— Перелічіть! — Дядько повагом виймає з кишені чорну, мов кротеня, калитку й величним рухом кидає на скриню. — Бери, Панасе, на корову!

Від цього дива у матері випав починок з руки, і вона, певне, вже побачила в торзі свою корову.

— Спасибі, Якове, спасибі, — зникають бісики з батькових очей. — А я вже грішив на тебе.

— І варто було, — смутніє дядько. — Багато, ой, багато лепу наросло на моїй душі, інколи й вимиваю його, а до кінця вимити не можу… От сам скажи: нащо мені було забирати батькову катрагу? Хіба своєї не маю? Так ні, змізкував забрати і залишив рідного брата з однією клунею, ще й копійку його хотів утаїти. То не батожити мене за це? От сьогодні я каюся, а завтра знов таки за це саме візьмусь.