Чарльз Діккенс - Тяжкі часи

Та як розглядати Діккенсів роман саме в цьому ракурсі, тобто як певний ступінь у розвитку реалізму, ми переконаємося, що новаторство Діккенса в цьому творі зумовлюють не тільки засоби створення естетично неповторних образів, характерів, типів, але й винайдений письменником метод внутрішньої зчленованості образів, зумовленої прагненням до синтетичної цілості художньої тканини, що визріває в кипінні антитез.

Проте в «Мартіні Чезлвіті», як і в інших творах 40-х років (надто прикметний з цього погляду роман «Домбі і син», закінчений 1848 року), ці контрастні антитези ще постають перед нами не стільки як трагічні соціальні конфлікти, скільки як моральні конфлікти між скутим байдужістю уречевленим світом користолюбства й світом ображених та скривджених, що прагнуть уберегти свою людяність від свавілля зловісної стихії відчуження. Майже завжди в цих творах теплота людських почуттів розтоплює крижаний панцер, що ним скуті серця гнобителів «людської дрібноти». Але як і досягають «перемоги» постаті негативні, то однаково кінець кінцем на них чекає безславна поразка: гинуть їхні статки, розвалюються родини, а головне — в них без сліду зникає те, без чого людина перестає бути людиною: любов до життя, віра в будь-які моральні вартості. Всі ці контрасти підпорядковані в Діккенсових творах центральній, антагоністичній суперечності між бідністю й багатством, тими, хто «внизу», і тими, хто «нагорі», людською правдою й суспільним лицемірством та кривдою.

Щоб розкрити всі ці перехресні інтереси, несуміжні морально-етичні ідеали, Діккенс і вдається до художніх засобів, що в наші часи становлять саму квінтесенцію «монтажу». Як слушно відзначає Стефан Цвейг, «у Діккенса немає мертвих точок, піскуватих перелогів, події чергуються, як припливи й відпливи, вони незмірні й неоглядні, як море. Око насилу охоплює веселу й невгамовну юрбу незліченних героїв, вони, тиснучись, заволодівають нашим серцем і, витискуючи одні одних, поспішають далі… Жоден з тих образів, що на перший погляд лиш випадково проходять через роман, не губиться: кожен з них доповнює, розкриває або заперечує інші образи, підсилює світло або тінь».

Та чи справді такі безтурботні ці веселощі? На це питання заперечно відповідає Бернард Шоу в своїй відомій книжці «Квінтесенція ібсенізму». Доводячи, що саме зброя сміху дала змогу Діккенсові не тільки нищити фальшиві вартості буржуазного світу, але й стверджувати передові ідеї своєї доби, англійський драматург звертає нашу увагу на те, що, подібно до героя народного лялькового театру, «який ніколи не вагається налупцювати своїх малих Панча й Джуді», сміх Діккенса, коли вже він береться викривати соціальні вади, стає безжальний: «Вельми знаменно, що жоден з сучасних письменників, які ставляться до життя по-ібсенівському поважно, досі ще не зміг піднестися до тієї безжальності, з якою зображували, зіпсутих людей Діккенс і Теккерей…» Ця властивість Діккенсового сміху, підкреслює Шоу, надто яскраво проступає в його пізніх творах, бо «Діккенс другої (ібсенівської) половини XIX сторіччя вже не той, що Діккенс першої його половини. Починаючи з «Тяжких часів» і «Маленької Дорріт»… кожна його книжка важким тягарем лягає на наше сумління й не тішить нас жодними надіями на щасливий кінець, тоді як, читаючи його твори, що починаються з «Піквікського клубу» й круто уриваються на порозі «Холодного дому», ви можете й сміятись, і плакати, але ляжете спати щасливі».

І справді, починаючи з «Холодного дому», в кожному новому Діккенсовому творі чимраз більше висуваються на передній план гострі гротески, сповнені глибокого соціального змісту й позначені пафосом активної антибуржуазності. І це вже не полишає жодних сумнівів щодо того, по який бік барикад перебуває Діккенс.

І на те є свої глибокі причини. На перших етапах творчого шляху Діккенс твердо вірив, що може «проповіддю», якою перейняті його романи, захистити інтереси англійських бідняків, полегшити класове гноблення, покарати лицемірство й брехливість панівних верств Англії. Адже до часу письменникові щастило домагатися «реформ», які на позір «пом’якшували» соціальне й політичне гноблення: певну роль у боротьбі проти мальтузіанського «закону про вбогих», що прирівнював кожного безробітного до злочинця, відіграв його роман «Олівер Твіст»; деякому впорядкуванню всієї системи шкільної освіти сприяв роман Діккенса «Ніколас Нікльбі», де письменник гнівно картав учителів-здирників, сквірсів усіх рангів і всіх мастей, що обернули приватні навчальні заклади й пансіони на катівні; може, й історія морального «відродження» Домбі або Скруджа вицідила навіть сльозину в якого-небудь сентиментального фабриканта, і він, до краю зворушений власною добрістю, пожертвував кілька фунтів на вбогих.