Чарльз Діккенс - Тяжкі часи

І це закономірно для митця, «чиїм справдешнім навчителем було саме життя». Ось чим, так само як і невичерпною його любов’ю до людей, і зумовлена невмируща життєвість його образів. «Яке багатство, яка життєвість, який розмах і простір! — пише про Діккенса великий його співвітчизник Джон Голсуорсі у передмові до роману «Холодний дім». — Яка незмірна сила, які безладні розсипища скарбів!.. Направду всеосяжне Діккенсове серце, його чудовне співчуття до людей — ось причини, чому його твори нині живі не менше, ніж у ті дні… коли ми не знали кращого! Хоч скільки шукайте, а на цих сторінках ви не знайдете нічого, що б не вилилося з прекрасного шляхетного серця, яке ненавиділо підлість і жорстокість… Яка в усьому цьому душевна мудрість, і як тонко вмів письменник проникати крізь зовнішні оболонки явища й непомильно знаходити його пульс». І саме тому, що Діккенс так гостро відчував пульс доби, він і стверджував своїми творами той ідеал прекрасного, що в свідомості народній був завжди рівнозначний ідеалові соціальної справедливості. Але, щоб досягти цього ідеалу, Діккенс в кращих своїх творах сміливо підносив зброю сміху, меч гротеску, «… знову й знову проймаючи ним усяку гидоту… Й що то був за меч!»

Так, саме життя навчило Діккенса звістувати добро й карати зло, лукаво кепкувати з дрібних людських слабот і з гнівним сарказмом викривати соціальні потворності доби. Чи не тому так химерно переплелися в кожному його творі сторінки його власного життя й події, що складали самий літопис історичного буття його батьківщини? Найраніші роки його дитинства здавались Діккенсові «щасливим сном, що запам’ятавсь навіки». Того ж бо він, може, й навчився так проникливо дивитись у своїх творах на світ «очима дитини», будити в пам’яті кожну подію тих давніх років, кожну дрібничку, кожне слівце, навіть побіжний погляд. Та раптом на ясне небо дитинства насунули чорні хмари: Діккенсових батька й матір, цих екзальтованих мрійників, спіткало розорення. 1821 року родина Діккенса перебирається до Лондона, а ще за кілька місяців Чарльзового батька вкинули до боргової в’язниці. І майбутньому письменникові, що тоді ледве дійшов десяти років, довелось, аби не вмерти з голоду, йти працювати на фабрику вакси…

Ці трагічні роки полишили такий невитравний слід у Діккенсовій пам’яті, що майже в кожному його творі можна вчути далекий їх відгомін. В найавтобіографічнішому своєму романі «Девід Копперфілд» (1849–1850) Діккенс, немовби знову переживаючи своє дитинство, перетворює в плетиво художніх образів і колізій спогади про ті сірі дні, коли він, упосліджений, безрадний, всіма покинутий, гнувся на фабриці з світання до смеркання; а в «Маленькій Дорріт» (1857), романі, сповненому щонайглибшого філософського змісту, й навіть у заключних розділах «найвеселішого свого роману, що підніс його на літературний Олімп», — у «Посмертних записках Піквікського клубу» (1836–1837), відроджуючи у пам’яті сумні години побачень з ув’язненим батьком, він виставляє перед наші очі гротескні сцени злигоднів і страждань, що відбуваються на самому дні суспільного життя, в борговій в’язниці Маршалсі.

Та не лише боргова тюрма — сама столиця Англії з її страхітливими соціальними контрастами, сповнюючи хлопчика жахом, будила в ньому прагнення добра і справедливості. І не випадково саме оті гротескні вже самою своєю природою соціальні контрасти, відбиваючи в собі зівущу прірву між бідністю й багатством, робляться справжнім змістом Діккенсових романів, що побачили світ слідом за «Посмертними записками Піквікського клубу» («Олівер Твіст», 1839, «Антикварна крамничка», 1840–1841, та інші). Та, може, з найбільшою пластичною виразністю зображено ці контрасти в розділі, що оповідає про перше знайомство з Лондоном головного героя роману «Життя й пригоди Ніколаса Нікльбі» (1839): «Вони мчали в кареті повз строкату низку міських картин, і цікаво було стежити, як химерно чергуються ті картини в них перед очима. Крамниці розкішних убрань, тканин, завезених з усіх країв світу; знадливі вітрини, де все збуджувало пересичений смак… вази, тарелі, келихи; рушниці, шаблі, пістолі, патентовані знаряддя згуби, кайдани для злочинців, пелюшки для немовлят, ліки для хворих, труни для померлих, цвинтарі для небіжчиків — усе те шикувалося вряд, насувалось одно на одне, пролітало немовби в барвистому танці, як фантастичні групи на полотнах давнього голландського маляра, даючи сувору науку байдужій і невпинній юрмі».

Читать дальше