Віктор Гюго - Собор Паризької Богоматері

Так поступово, крок за кроком розкриває письменник духовне й моральне падіння свого героя, який втрачає все краще, чим обдарувала його природа. Не випадково автор підкреслює похмурість Клода Фролло, на обличчі якого «душа світилася наче крізь темну хмару». З характерною для романтиків таємничістю В. Гюго лише натякає на причини, що викликали в абата внутрішню розгубленість і сум’яття й перетворили його в напівдемонічну натуру. Письменник лише констатує, що в душі його героя нуртують невідомі іншим людям бурі, несамовиті пристрасті. Лише в кінці розділу про Клода Фролло можна здогадатися, що вони викликані болісними сумнівами щодо людських почуттів, навічно закутих у церковних обітницях, і особливо появою Есмеральди. Автор обмежується констатуванням: священик Фролло переймається ненавистю до жінок, особливо циганок, і починає вивчати вироки судових процесів, за якими їх спалювали, звинувативши в чаклунстві.

Так Клод Фролло, за задумом В. Гюго, стає втіленням Зла і Пітьми, усього негативного, що несе в собі католицька церква.

Образу несамовитого абата протистоїть романтичний образ Есмеральди, викраденої циганами і вирослої серед цього безпритульного гнаного племені. Злигодні, що випали на її долю, привели зовсім безневинну дівчину на шибеницю. А зустріч з матір’ю закінчується трагічно для обох.

Однією з ліній роману стає кохання юної циганки до Феба де Шатонера. Проте цей чванливий і обмежений аристократ не здатний на глибокі почуття ні до своєї нареченої, ні тим більше до Есмеральди. Його ставлення до дівчини з народу стає черговою примхою, цинічним прагненням чуттєвої втіхи. Черствий, егоїстичний, він залишається байдужим, навіть довідавшись, що дівчина приречена на смерть. Знаючи про її невинність, Феб і не пробує врятувати її.

Дещо інакше зображений ще один представник аристократичного світу — рицар-барон, радник і камергер короля, паризький суддя Робер д’Естутвіль, який «учепився» за королівську грамоту, що до кінця життя надавала йому прибуткову посаду судді. З глибокою іронією, а часом і сарказмом В. Гюго підкреслює в ньому незмірне самовдоволення від почуття вагомості своєї особи, можливості вершити долі людей, мати право виставляти до ганебного стовпа і вішати, щоденно «чинити суд і розправу». Подібну ж нищівну характеристику письменник дає і його глухому помічнику Флоріану Барбедьєну, що виносив завжди суворі і безапеляційні вироки — адже судді достатньо вдавати, ніби він слухає підсудного.

Висунувши вимогу збереження «місцевого колориту» для правдивого відтворення зображуваної епохи, письменник старанно дотримується її і в своєму романі. Саме за подібне глибоке проникнення у минуле він захоплювався Вальтером Скоттом і вчився в нього. У творі В. Гюго постає середньовічний Париж з його стражданнями й радощами, злиднями й багатством. З великою майстерністю малює автор панораму цього міста-велетня, зупиняючись на найхарактерніших будівлях кожної з трьох його частин — церквах Сіте, палацах Міста, навчальних закладах Університету.

Після невеликої історичної довідки читач разом із автором роману робить справжню подорож по вузьких, небезпечних уночі, хаотично заплутаних вулицях Парижа, потрапляє на відому Гревську площу, де шибениці чатують на свої жертви, піднімається стрімкими сходами на дах Собору Паризької богоматері, щоб помилуватися величною картиною, яку створюють шпилі численних дзвіниць монастирів і абатств. І всюди скільки бачить око — гостроверхі дахи будинків, вежі палаців, кам'яні піраміди, обеліски, фортеці, справжній лабіринт, де «все було позначене своєрідністю, геніальністю, доцільністю і красою».

А в центрі цього бурхливого міста — Собор Паризької богоматері, чи не найголовніший романтичний герой твору, опису якого автор присвячує окремий розділ і до якого раз у раз повертається у різних епізодах. Собор для В. Гюго — це не лише величний пам’ятник середньовічної старовини, а й славетне минуле Франції, неповторна історична і культурна цінність, створена руками геніального народу. З болем констатує письменник, що головними ворогами цієї чудової пам’ятки готичної культури виявилися не природні стихії і навіть не час, а люди, до того ж причетні до мистецтва. Саме вони познищували велику кількість статуй, покалічили і по-варварському перебудували його, позбавили безлічі неповторних деталей. «Так чудове мистецтво, — робить гіркий висновок письменник, — створене вандалами, було вбите академіками».