Віктор Гюго - Собор Паризької Богоматері

Опритомнівши, він кинувся на постіль і, качаючись на ній, пристрасно цілував місце, де ще недавно спала молода дівчина і яке, здавалося, ще зберігало її тепло; якийсь час він лежав нерухомо, мов мертвий, потім підвівся і, обливаючись потом, задихаючись, божеволіючи, почав знову битися головою об мур з жахливою рівномірністю розгойдуваного дзвона і наполегливістю людини, яка вирішила вмерти. Знесилений, він знову впав, потім навколішках виповз із келії і сів проти дверей, і вся його скорчена постать виражала здивування.

Так просидів він понад годину, не ворухнувшись, пильно вдивляючись у спорожнілу келію, більш похмурий і задумливий, ніж мати, що сидить між спорожнілою колискою і труною своєї дитини. Він не говорив ні слова; лише зрідка бурхливе ридання потрясало його тіло, але то було ридання без сліз, подібне до безшумно спалахуючих блискавиць.

Мабуть, саме тоді, дошукуючись у своїй сумній задумі, хто б міг так несподівано викрасти циганку, він згадав про архідиякона. Він пригадав, що лише Клод мав ключ від сходів, які ведуть до келії. Він пригадав його нічні замахи на дівчину — перший, в якому він, Квазімодо, допомагав йому, і другий, коли він, Квазімодо, перешкодив йому. Він пригадав тисячу подробиць і незабаром уже не мав сумніву, що саме архідиякон відібрав у нього циганку. Однак його пошана до священика була така велика, його вдячність, відданість і любов до цієї людини пустили таке глибоке коріння в його серці, що навіть і тепер ці почуття не піддалися пазурам ревнощів і відчаю. Він думав, що це зробив архідиякон, але кривава, смертельна ненависть, якою б він пройнявся до кожного іншого, тут, коли це стосувалося Клода Фролло, обернулася в нещасному глухому тільки на почуття ще глибшої скорботи.

У ту хвилину, коли його думка зосередилася на священикові, арки Собору освітилися вранішньою зорею, і він побачив на верхньому ярусі Собору, на повороті, зовнішньої балюстради, що оперізувала склепіння над хорами, якусь постать. Вона прямувала в його бік. Він упізнав її. То був архідиякон.

Клод ішов важкою і повільною ходою. Ідучи, він не дивився перед собою; він прямував до північної башти, але обличчя його було звернене в бік правого берега Сени. Він тримав голову високо, немов силкуючись розглядіти щось поверх дахів. Такий косий погляд часто буває у сови. Вона летить вперед, а дивиться вбік. Архідиякон пройшов над самим Квазімодо, не помітивши його.

Глухий, скам'янівши від його несподіваної появи, побачив, що священик увійшов у сходові дверцята північної башти. Читачеві відомо, що саме з цієї башти видно ратушу. Квазімодо підвівся і пішов за архідияконом.

Дзвонар піднявся баштовими сходами, його цікавило, чого архідиякон?де нагору. Бідолаха не знав, що він зробить, що скаже, чого хоче. Він був сповнений водночас і люті, і страху. В його серці зіткнулися архідиякон і циганка.

Дійшовши до верхівки башти, він, перш ніж виступити з пітьми сходів на площадку, обережно озирнувся, шукаючи поглядом священика. Той стояв до нього спиною. Площадку облямовувала ажурна балюстрада. Священик, втупивши погляд у місто, стояв, спираючись грудьми на той з чотирьох боків балюстради, що виходить на міст Богоматері.

Безшумно підкравшись до нього, Квазімодо намагався побачити, на що саме він так пильно дивиться.

Увага священика була настільки чимось поглинута, що він навіть не почув біля себе кроків Квазімодо.

Чудове, привабливе видовище являє собою Париж, — особливо Париж того часу, — з висоти башт Собору богоматері влітку, при першому промінні зорі. Був липень. Безхмарне, погідне небо. Кілька запізнілих зірок гасли то тут, то там, лише одна, дуже яскрава, світила на сході, де небо було найяснішим. Ось-ось мало з'явитися сонце. Париж починав прокидатись. У чистому ранковому світлі звернені на схід стіни безлічі будинків здавалися сліпучо-білими. Велетенські тіні дзвіниць повзли з даху на дах, простягаючись від одного кінця міста до другого. У деяких кварталах уже чувся шум і гомін. Тут дзвонили дзвони, там лунали удари молота чи деренчав, проїжджаючи, візок. Де-не-де над поверхнею покрівель уже з'являлися димки, немов вириваючись із тріщин величезної димлячої сопки. Річка, що дробила свої хвилі об боки стількох мостів, об миси стількох островів, здавалася стрічкою із срібного муару. Навколо міста, за його кам'яною огорожею, око потопало в широкому півколі туману, крізь який бовваніла нечітка лінія рівнин і витончена округлість пагорбів. Найрізноманітніші звуки линули над цим напіврозбудженим містом. На сході ранковий вітерець гнав по небу білі жмути, вирвані з гриви туманів, які вкривали пагорби.