Анна Зегерс - Сьомий хрест

Проте коли вчора удосвіта завили сирени, коли на дорогах, наче з землі, виросли вартові й поширилася чутка про втечу і коли згодом, десь опівдні, в сусідньому селі справді впіймали втікача, тоді табір, до якого всі давно вже звикли, наче наново виник перед ними. Немовби заново було споруджено мури, протягнуто ряди колючого дроту — та навіщо ж саме тут, у нас? І та група в’язнів, яких недавно гнали від найближчої залізничної станції сільською вулицею, — навіщо? Навіщо? Та жінка, яку її племінник, бургомістр, майже три роки тому застерігав, знову заплакала на людях. Навіщо було наступати каблуками чобіт на пальці втікачеві, коли він вхопився за край машини? Всі Альвіни завжди були дуже жорстокі, раніше ніхто не брав з них прикладу. Яким виснаженим і блідим здавався той бідолаха серед дужих, рум’яних селянських хлопців…

Юний Гельвіг усе це чув. Коли він навчився думати, табір уже існував, і хлопець частенько вислуховував пояснення, навіщо табір існує. Більше нічого хлопець не знав. Адже табір збудували, коли він був ще малий. І тепер, коли Гельвіг був уже майже дорослий хлопець, він наче побачив його заново. «Там, напевно, сидять не самі тільки негідники й божевільні», — казали люди. А човняр, що побував там, хіба він був негідник? Лагідна мати Гельвігова сказала на це: «Звичайно, ні!» Гельвіг глянув на неї. В нього защеміло серце. І чому в нього сьогодні вільний вечір! Йому захотілося бути серед товаришів, серед гамору, військових ігор і маршів. Він зріс серед дикого ревіння сурм і фанфар, криків «хайль» і тупоту загонів, що маршують. Цього вечора все нараз увірвалося: й музика, й барабанний бій, і почулися тихі ніжні звуки, яких в інші дні не почуєш. Чому старий садівник так подивився на нього сьогодні опівдні? Адже інші хвалили його; завдяки його докладному описові, казали вони, вдалося схопити втікача.

Гельвіг побрався польовою стежкою на пагорок. Серед грядок ріпи він побачив старшого Альвіна і гукнув його.

Альвін, розчервонілий і спітнілий від роботи, вийшов на стежку. «І що він уже пережив сьогодні», — подумав Гельвіг, наче Альвін потребував його захисту. Альвін розповів йому про все, немов це було якесь полювання. Хвилину тому він був звичайний собі селянин, що раніше від інших вийшов у поле. Зараз, розповідаючи про пригоду, він обернувся на штурмфюрера Альвіна, який може стати Цілліхом, коли йому пощастить. Адже й Цілліх був колись отаким Альвіном, селянином з-під Вертгайма на Майні. Він теж прокидався рано, теж працював до кривавого поту, хоч і даремно, бо його маленьку садибу було продано за борги. Гельвіг навіть трохи знав Цілліха, бо той у вільний від служби час іноді приходив з Вестгофена, сідав у пивниці й заводив розмову про сільські справи. Слухаючи опис полювання, Гельвіг опустив очі.

— Твоя куртка? — сказав Альвін наприкінці. — Хіба я знаю? Ні, то був, либонь, інший утікач, того тобі доведеться ловити самому, Фріце. Принаймні на моєму молодчику не було ніякої куртки.

Гельвіг знизав плечима. Скоріше з полегшенням, ніж в розчарування, він попростував до училища; його пофарбований охрою фасад жовтою плямою вирізнявся на тлі полів.

Цього вівторка вранці шістдесятидворічного шпалерника Альфонса Меттенгаймера, що вже протягом тридцяти років служив у франкфуртській фірмі Гайльбаха по опорядженню квартир, викликали в гестапо.

Коли з людиною трапляється щось незвичайне, непередбачене, вона шукає в цьому незбагненному такої точки, що була б хоч чимось пов’язана з її звичайним життям. Тому першою думкою Меттенгаймера було повідомити фірму, що він сьогодні не вийде на роботу. Він викликав до телефону керуючого справами Зімсена і попросив на сьогодні вихідного дня. Це прохання першого майстра не дуже сподобалося Зімсенові, бо роботи в будинку Гертгардта на Мікельштрасе треба до суботи закінчити — новий наймач Брандт наказав викурити звідти все, що нагадувало євреїв, і фірма Гайльбаха охоче пішла йому назустріч. Зімсен гукнув у телефон:

— А що трапилось?

— Цього я вам не можу зараз сказати.

— Ну, а після обіду ви прийдете?

— Не знаю.

Він вийшов з дому і попростував шумливими вулицями серед людей, що квапилися на роботу. Йому здавалося, що він серед них чужий, хоч досі був звичайною людиною, яка прожила звичайне життя з усіма його повсякденними радощами й турботами.

Кожна людина, перед якою виникає загроза якогось нещастя, одразу ж звертається до твердої опори, що її вона носить у своїй душі. Для однієї така опора — її ідея, для другої — віра, для третьої — любов до близьких.