Анна Зегерс - Сьомий хрест

Георг, очевидно, задрімав. Раптом він прокинувся від страху. У соборі гриміло. Яскравий скісний промінь світла пролетів через увесь величезний простір і ліг на його простягнуту ногу. Тікати? Чи встигне? Куди? Всі двері були замкнені, крім одних, крізь які саме й падало світло.

Він ще, мабуть, встигне непомітно прослизнути в одну з бокових каплиць. Георг сперся на хвору руку, зойкнув і повалився на підлогу. Тепер він уже не наважувався переповзти через смугу світла. Пролунав голос причетника:

— Ох і неохайні ж ці жінки, кожного дня щось нове!

Ці слова гриміли, мов трубний глас у день страшного суду. Стара жінка причетникова мати, крикнула:

— Онде вона, твоя сумка!

Почувся голос причетникової дружини, що луною відбився від стін і колон, — ну чисто тобі тріумфальний по клик:

— Я добре пам’ятаю, що поставила її між лавами, коли прибирала тут.

Обидві жінки пішли собі. Здавалося, то човгали ногами велетні. Двері знову замкнули. Лишилася тільки луна; вона розлетілася на міріади відзвуків, ще раз прогула, наче не бажаючи змовкнути, і нарешті її трепет затих у иайвіддаленіших закутках собору, коли Георг уже перестав тремтіти.

Він знову притулився до стіни. Очі його злипалися. Тенор стало зовсім темно. Мерехтливий вогник єдиної лампи, яка ніби пливла у темряві, не міг освітити високого склепіння, і тільки іще чорнішим здавався морок навколо неї. І Георг, який ще недавно так прагнув темряви, почав задихатися. «Роздягнись, — порадив йому Валлау, — так ти краще відпочинеш».

Він послухався, як завжди слухався Валлау, і з подивом відчув, що йому полегшало. Валлау привезли в табір через два місяці після нього.

— Так оце ти Георг!?

З чотирьох слів, якими привітав його цей літній чоловік, Георг уперше довідався, чого він справді вартий.

Хтось із звільнених в’язнів там, на волі, розповів про нього. У Вестгофені його катували на допитах, а по селах і містах його рідного краю ширилася слава про Георга — нерушимий пам’ятник. Навіть тут, навіть в цій холодній ніші Георг думав: «Якби я знав, що можу зустріти Валлау тільки у Вестгофені, я б погодився ще раз пройти через усе…» Вперше, а може, й востаннє в його молоде життя завітала справжня дружба, коли йшлося не про те, щоб похизуватися або принизитись, перемогти або підкоритися, а про те, щоб показати, чого ти насправді вартий, і щоб тебе за це полюбили.

Тепер вже темрява трохи розвіялася, очі його вже трохи звикли до неї. Біла стіна ледь мерехтіла, наче свіжий сніг. Георг відчув усім тілом, що він темною плямою виступає на тлі стіни. Чи не перейти на інше місце? Коли відчиняють собор перед обіднею? До ранку лишалися ще незліченні хвилини безпеки. У нього ще стільки хвилин, скільки, приміром, у причетника тижнів. Зрештою, і причетникові ніхто не дарував вічності.

Вдалині, біля головного вівтаря, височіла залита світлом колона. Ця єдина освітлена колона, здавалося, тримала на собі усе склепіння. Але як же тут холодної Крижаний світ! Наче його ніколи не торкалася людська рука, людська думка. Георг немов провалився у глетчер. Здорового рукою він розтер собі ноги і всі суглоби. В такому сховищі недовго замерзнути. «Три сальто. Це найбільше, на що здатне людське тіло», — так йому пояснив Беллоні, його товариш по табору.

Беллоні, циркового артиста — справжнє його ім’я було Антон Майєр, — взяли просто з трапеції У нього знайшли кілька листів від Спілки артистів Франції. Як часто його піднімали з ліжка, щоб він показував свої фокуси.

Похмура мовчазна людина, хороший товариш, але із зовсім незнайомого середовища. «Та ні, на світі, очевидно, є тільки три артисти, які можуть це зробити. Звичайно, комусь із акробатів може випадково пофортунити, але так, щоб день у день, — ні». Він сам підійшов до Валлау і сказав йому, що будь-що спробує втекти. Вони однаково звідси не вийдуть. Виробляючи план втечі, він покладається лише на своє спритне тіло і на готовність друзів допомогти йому. Георгові Беллоні дав адресу, де обіцяв про всякий випадок залишити йому грошей і одяг. Мабуть, чесний хлопець, але надто чужий, хто його знає, що у нього в голові. Георг вирішив не ходити на ту квартиру.

Він думав у четвер ранком послати Лені у Франкфурт до старих друзів. Якби Пельцер з його розумом та мав міцні м’язи Беллоні, він, звісно, проскочив би. Альдінгера вони, напевно, вже впіймали. Він удвічі старіший за всіх тих мерзотників, що, можливо, зараз виривають йому волосся, плюють в його старече селянське обличчя, яке було сповнене гідності навіть тоді, коли, здавалося, він от-от знепритомніє. На нього доніс бургомістр сусіднього села: якісь старі родинні чвари.