Еміль Золя - Щастя Ругонів

В першому романі серії «Ругон-Макари» є чимало окремих стильових огріхів, застарілих прийомів, що неприємно вражають читача наших днів. Це стосується і натуралістичних компонентів твору, і тих, які можна назвати романтичними. Нуднувато сприймаються дещо розтягнено викладені в романі відомості про джерела роду і його розгалуження, «клінічні» подробиці мозкового захворювання Аделаїди Фук, надокучливі деталі своєрідної війни, що точиться всередині сім’ї, тощо. Характеристики її членів іноді перетворюються на якісь математичні схеми, де надто прозоро балансуються чинники «раси, оточення і моменту».

З другого боку, зовсім архаїчно звучать такі, скажімо, місця, як похмуро-романтичний опис старого кладовища з кошмарними метафорами воскреслих мерців, що «поверталися на землю, пройняті жагучим бажанням відродити колишню любов», дихали в обличчя Сільверу і Мієті «тими пристрастями, яких зазнали за життя», оточували юну закохану пару «захопленим шепотом, ніжною турботою, тремтячою заздрістю» і т. д.

Та, однак, все це деталі, які тонуть у загальному сильному й хвилюючому враженні, що залишає після себе твір. А. Франс тонко зауважив, що Золя завжди важко було стримувати гігантську міць своєї поетичної уяви. Але письменник ціною суворої Самодисципліни умів досягати гармонії між властивим йому пафосно-ліричним сприйманням світу і основною метою реаліста — бути живописцем і суддею своєї епохи.

Можна сказати, що Золя підкорив суму кращих засобів своєї поетики верховній ідеї твору — демаскуванню соціального беззаконня, що панує в капіталістичному світі. Ця ідея здійснена у двох сюжетних планах: в драматизації чітко окресленого історичного епізоду і в повісті про кохання Сільвера і Мієти. Ці плани перехрещуються один з одним, бо для Сільвера в Мієті з’єдналися Республіка і Любов, а для П’єра чи його сина Арістіда їхній родич Сільвер — просто «червоний», якого треба знищити. «Щастя Ругонів» позначено високим мистецтвом сюжетобудови та композиції. Згадайте лишень, як Золя зумів вив’язати складний і жахливий ланцюг зрад, підступів, провокацій і кривавого терору, що приніс бонапартистській кліці Пласана перемогу над народно-республіканською масою. Або ту окрилену поетичність, що супроводжує сюжетну лінію молодих закоханих.

Композиція твору становить замкнене коло, сплетене з обох сюжетних ліній. Твір починається з щасливої зустрічі Сільвера і Мієти та величної картини маршу республіканських колон. Він завершується розстрілом Сільвера на місці його колишніх радісних зустрічей з коханою і підлим торжеством «жовтого салону» Фелісіти Ругон. Все «наукове», скріплене «експериментальним» каркасом твору, уміло вставлене в середину цього кола. У такий спосіб сухувата документальність перекривається тут могутнім тонусом «соціального ліризму», безмірно хвилюючою панорамою конкретної і разом з тим історично узагальненої суспільної драми.

Уже в цьому ранньому романі знаходимо докази незрівняного уміння Золя передавати образи людського життя довколишнього світу в русі, кольорах, звуках, у всіх найтонших відчуттях, які збуджуються в чуйному сприйнятті письменника, щоб потім міцно захоплювати читача. Хіба ж можна забути, наприклад, чудові картини прогулянок стомлених денною працею Сільвера і Мієти, зримі й відчутні описи їх нічного купання серед вкритих чорно-зеленими купами дерев берегів річки, що бували такими таємничими в місячні ночі…

Золя відомий як один з перших зарубіжних літераторів XIX ст., що змальовували народні маси в дії, в цілеспрямованому пориві соціального гніву. Це стосується не тільки роману 1885 р. «Жерміналь». В «Щасті Ругонів» кілька разів то перед захопленим зором юних революціонерів Сільвера і Мієти, Іго перед озлобленими очима ругонівської зграї з’являються грізні батальйони республіканців. Письменник уклав всю силу свого таланту, всю палкість свого демократичного почуття у змалювання цих епізодів, надавши їм якоїсь епічної величі. Дух повстання проймає не лише серця багатьох тисяч трудівників, а й саму природу — води річки й навколишні поля, зірки на небі і каміння шляху… «Натовп наближався з погордим непереможним рухом, — писав Золя. — … Дорога зробилась якимсь потоком бурхливих хвиль, які здавалися невичерпними… По всіх кутках долини, аж до самого неба, залунали звуки «Марсельєзи», і… здавалося, що не тільки співав натовп, а що пісня лунала і з кінців обрію, з віддалених скель, з виораних клаптів землі… Усю місцевість… освітлену блакитним сяйвом місяця, ніби вкрито було невидимими істотами, що вітали повстанців…