Еміль Золя - Щастя Ругонів

У передмові до «Ругон-Макарів» (1871–1893) Золя написав; «Цей твір, що містить в собі багато епізодів, є… на мою думку, природною і соціальною історією однієї родини з Другої імперії». Письменникові пощастило здійснити цей намір. Але він досяг і більшого. Тяжка для народу франко-прусська війна, падіння імперії Наполеона III, кривава трагедія Паризької комуни змусили художника-гуманіста переставити змістові та ідейні наголоси в задуманій прозовій епопеї. Дедалі його, по суті, все менше цікавили біологічні проблеми. Здійснюючи свій план, Золя базувався не тільки на фактах вже завершеної історичної епохи, збагачуючи своє розуміння капіталістичного світу вивченням пекучих проблем Франції 70-80-х рр. Поруч персонажів з родини Ругон-Макарів він вивів на сторінки серії понад тисячу інших постатей, і це допомогло йому освоювати все ширші й ширші сфери життя, соціальні стани, заняття, настрої, категорії світовідчування, дати аналіз цілого французького суспільства другої половини XIX століття у його контрастних класових розгалуженнях і реальних конфліктах.

Золя використав величезну кількість зібраних ним «людських документів» для суворого засудження політичних злочинів буржуазії — «Щастя Ругонів», «Його ясновельможність Ежен Ругон», «Розгром»; для того щоб нещадно таврувати грошові афери крупної буржуазії — «Здобич», «Гроші»; неймовірну розбещеність суспільних верхів — «Нана»; щоб «показати буржуазію оголеною… у потворному вигляді, хоч вона вважає себе втіленням порядку і доброчинностей» — «Накип», «Черево Парижа»; розкрити реакційну суть духівництва — «Завоювання Пласана» і т. д. Найсильніші томи серії «Ругон-Макари» — «Пастка», де з безстрашною правдивістю змальовано соціальну драму паризьких трудових «низів», і «Жерміналь» — перший у французькій літературі XIX ст. глибокий соціальний роман про боротьбу праці і капіталу.

Лише після Великої Жовтневої революції, яка сприяла розвиткові прогресивної думки у всьому світі, творчість Еміля Золя знайшла належну оцінку на його батьківщині. Початок цьому поклало дослідження, присвячене автору «Ругон-Макарів» видатним письменником-комуністом Анрі Барбюсом [3] H. Barbusse, Zola. P., 1932. . Велична постать Золя, писав Барбюс, одна з тих, які вивчати й пропагувати належить насамперед нам, тим, хто прагне побудувати на соціалістичному грунті соціалістичну культуру та мистецтво.

У повоєнні роки французька наукова література про Золя збагатилася численними працями, що давали відсіч злісній фальсифікації, яка довго оточувала художній доробок великого письменника і його громадську діяльність.

Вороги миру і демократії ще й досі здригаються при одному лише імені цієї великої людини, писав Луї Арагон. І справді, Золя багато в чому актуальний у наші дні. Він став одним з тих кращих художників слова минулого, які допомагали французькому пролетаріатові й передовій інтелігенції в боротьбі за Народний фронт, за мир, національну незалежність і суспільні вдосконалення. Водночас Золя, завдяки своєму бойовому громадському темпераменту, пристрасному інтересові до всіх ділянок життя, проявів наукового поступу, вірі в майбутнє, палкій пропаганді неприкритої правди в мистецтві, надзвичайно близький прогресивним письменникам XX ст. «Синтез фактів і переконаності» (А. Лану), свідома демократична цілеспрямованість, гостра проблемність його прози являються живим контрастом до поширеного нині на Заході і зокрема у Франції безідейного, безпредметного і отже консервативного «нового роману».

Найповніше уявлення про теперішній стан французького «золязнавства» можна дістати на підставі матеріалів Інтернаціонального Колоквіуму, присвяченого проблемам творчості Золя, який відбувся 2–3 лютого 1968 р. в Парижі. Організований Літературним товариством друзів Золя, Французьким Центром марксистських досліджень і журналом «Ероп», цей Колоквіум прослухав близько 60 доповідей найкращих фахівців Франції та гостей із зарубіжних країн. Рівень виступів був не однаковий. Марксистська наука зустрічалася тут із спрощено соціологічною, а також з традиційним для французького літературознавства біографізмом. Проте надзвичайно важливим було вже те, що 1968 рік приніс остаточний «тріумф Золя», видатного романіста, довгий час несправедливо принижуваного переважною частиною критики. Учасник Колоквіуму Роже Ікор розповів з цього приводу, що коли 25 років тому він захищав у Сорбонні диплом про «Жерміналь» Золя, його тема була зустрінута університетськими ученими дуже холодно. Ніхто з них, говорив Ікор, не вважав ані почесним, ані взагалі потрібним вивчати спадщину цього письменника. Попри певну відмінність думок, висловлених на Колоквіумі, загальний висновок його учасників був одностайним: Золя — великий громадянин Франції, друг народу, «історик праці», велетень художнього слова, що по-своєму прокладав шляхи реалізму в умовах останньої третини XIX ст. [4] Zola, «Europe», Avril-Mai. 1968.