Еміль Золя - Щастя Ругонів

Золя працював над цим твором три роки (1869–1871) і зібрав колосальний фактичний матеріал для змалювання перебігу грудневих подій у провінції, докладного опису місця дії, звичаїв та етнографічних властивостей маленького південного міста, не кажучи вже про студії над проблемою спадковості. А проте спроби проаналізувати роман, виходячи лише з критеріїв історико-політичної прози або «наукової», чи, як тоді висловлювалися, «клінічної», белетристики, виявляються недостатніми для того, щоб повніше розкрити ідейний зміст твору та його художню реалізацію. Прикладом цього може служити доповідь Моріса Агюлода на згадуваному Колоквіумі [6] М. Augulhon, Aux sources de «La Fortune des Rougons». , у якій автор встановлював точність або неточність передачі окремих другорядних історичних фактів у романі Золя, висував на підставі архівних документів деяких персонажів роману тощо. Інакше кажучи, Агюлон у своєму дослідженні обмежився лише перевіркою вузько зрозумілої ним реалістичної правдоподібності «Щастя Ругонів». Так само мало дають для висвітлення загальної концепції роману спроби звести його аналіз тільки до вичерпливого уточнення політичного кредо Золя, яке ніколи не було в нього надто виразним.

Якщо зректися скрупульозного розгляду історичних подробиць та непевних політичних декларацій Золя і, головне, не надавати першорядної ваги «природознавчим» мотивам твору (бо цього не робить і сам письменник), то тоді відкривається перед читачем провідна тенденція цього роману-памфлета — палка й принципова критика влади буржуазії, що у XIX ст. стала ганебним і кривавим лихом народу Франції.

Дехто обвинувачував Золя в тому, що він нібито зробив надміру жахливою й огидливою картину розправи бонапартистів Пласана (Пласан — вигадана назва, за якою стоїть добре відомий романістові Екс) з республіканцями… Однак Золя вірно подав цей ганебний епізод національної історії. Крім того, він з усією очевидністю прагнув до ширших соціально-історичних узагальнень. Викриваючи звірячу ненависть буржуазних політиканів до «червоних», до «соціалізму» в 1851 p., автор начебто проводим паралель з кривавими репресіями проти комунарів 1871 p., бо, не сприйнявши Комуни, він засуджував її катів. Накреслена Золя паралель промовляє й до XX віку, який бачив імперіалістичні війни, фашизм, Хіросіму, варварське знищення. мирного населення В’єтнаму…

Тема ворожості буржуазії народові розкрита в «Щасті Ругонів» також у гуманістичному «шекспірівському» плані. Від терору реакції серед багатьох інших простих людей загинули чарівна, відважна Мієта і її коханий — прекраснодушний мрійник Сільвер. «Оскаженілі буржуа» заради своєї вульгарної вигоди знищують юність, красу, любов…

Попри всю складність і тенденційну пристрасність поставлених в романі політичних і наукових завдань; Золя виявив себе також як блискучий художник слова. Недаремно витончений стиліст Флобер назвав «Щастя Ругонів» «жорстокою і прекрасною книгою».

За своїм жанром «Щастя Ругонів» досить близько стоїть до того типу прозових творів, який дістав у Франції XIX ст. назву «народного роману», хоч, звичайно, «романіст-натураліст» надав йому специфічних ознак. «Народні романи», або інакше «романи-фейлетони» (бо вони друкувалися з номера в номер у дешевих газетах), завоювали десь починаючи з 40-х рр. колосальну популярність у простонародної аудиторії. Серед їх авторів були такі незрівнянні фахівці, як Ежен Сю. Десятитомові «Паризькі таємниці» Сю, незважаючи на ліберально-філантропічний присмак цього роману, на нахил автора до нагромадження неймовірних пригод, дістали досить позитивну оцінку класиків марксизму як твір демократичний у своїй основній настроєності. В цьому жанрі написані, зрештою, й «Знедолені» Віктора Гюго.

Жанр «народного роману» дозволяв письменникові цілковиту свободу у виборі стильових засобів. Цей вибір підкорявся одній меті: бути зрозумілим, повчальним і неодмінно цікавим. Мабуть, саме тому Гюго в своєму чудовому романі допустив суміш історизму з буйною вигадкою, суворо реалістичні сторінки перемішав з розважально-авантурними, гігантські романтичні гіперболи — з довжелезними переліками документальних фактів.

В основі твору Золя залишилася чітка «біологічна і соціальна» формула. Але вона була передана засобами, які змушували згадувати не лише «Людську комедію», а й «Знедолених». Остання аналогія тим більш прийнятна, що в 60-70-і роки спорідненими були громадські погляди глави французького прогресивного романтизму і основоположника натуралізму. Для того щоб переконатися в цьому досить згадати скеровану проти «Наполеона маленького» публіцистику В. Гюго і його особисту участь в опорі бонапартистському путчу, високо оцінену Герценом.