Лусі Мод Монтгомері: Блакитний Замок

— Валансі, люба, — ніжно сказала місіс Фредерік, — твій чоловік у салоні, питає тебе.

— Ой мамо! — Валансі відійшла від вікна і заламала руки. — Я не можу його бачити, — не можу! Скажи йому, нехай собі йде, — ПОПРОСИ його піти. Я не можу його бачити!

— Скажи їй, — прошипів дядько Бенджамін крізь замкову щілину, — Редферн заявив, що не піде звідси, доки її НЕ ПОБАЧИТЬ.

Редферн нічого подібного не казав, але дядько Бенджамін вирішив, що це хлопець саме такого сорту. І Валансі це знала. Розуміла, що рано чи пізно, а доведеться їй зійти.

Навіть не глянула на дядька Бенджаміна, розминаючись з ним на сходах. Дядько Бенджамін не образився. Потираючи руки і хихикаючи, ретирувався на кухню, де добродушно запитав у кузини Стіклс.

— Чим добрі мужі схожі на хліб?

Кузина Стіклс запитала, чим.

— Бо жінки їх так само потребують, — сяяв дядько Бенджамін [66] «Why are good husbands like bread?» «Because women need them,» .

Коли Валансі увійшла до салону, то можна було її вигляд назвати як завгодно, але не гарним. Безсонна ніч учинила страшне спустошення на її обличчі. На собі мала потворну стару ситцеву сукню у коричнево-синю клітинку, всі її гарні сукні залишилися у Блакитному Замку. Але Барні кинувся через кімнату і схопив її в обійми.

— Валансі, найдорожча, — ох ти ж моя найдорожча маленька дурненька дівчинко! Що тебе вчора опосіло, що ти отак втекла? Коли я ввечері повернувся додому і знайшов твого листа, то ледве не збожеволів. Це вже було опівночі, запізно, я знав, щоб йти сюди. Цілу ніч я ходив по кімнаті. А з самого ранку приїхав батько — і я аж досі не міг вирватися. Валансі, що в тебе увійшло? Яке ще розлучення? Я не знаю…

— Я знаю, що ти одружився зі мною тільки з жалю, — сказала Валансі, слабо його відсторонюючи. — Я знаю, що ти мене не кохаєш, — знаю…

— Ти тоді до третьої ночі й ока не склепила, — мовив Барні, труснувши нею. — Це все тому. Кохати! Я тебе не кохаю! Дівчинко, коли я побачив, як поїзд мчить на тебе, отоді я зрозумів, кохаю тебе чи ні!

— О, я цього й боялася, що ти спробуєш переконати мене, наче я тобі небайдужа! — болісно скрикнула Валансі. — Ні — ні! Я все знаю про Етель Траверс, — твій батько все мені розповів. Барні, не муч мене! Я не можу до тебе повернутися!

Барні відпустив її і якусь мить дивився на неї. Щось у її блідому напруженому обличчі свідчило про її рішучість більш промовисто, ніж слова.

— Валансі, — тихо сказав він. — Батько не міг тобі всього розказати, бо він і сам цього не знав. Ти дозволиш мені все тобі розповісти?

— Так, — втомлено відповіла Валансі. Ой, наскільки ж дорогим їй він був. Як їй хотілося впасти в його обійми! Коли він ніжно посадив її в крісло, вона прагнула цілувати худі смаглі руки, що торкалися її рамен. Не могла дивитися, як він стоїть перед нею. Не зважувалася глянути йому в очі. Мусить триматися — задля нього. Знала, який він, — добрий, несамолюбний. Звичайно, зараз він прикидається, наче свобода йому непотрібна, — вона могла здогадатися, що він прикидатиметься, як тільки отямиться від потрясіння. Так її жалів, — розумів її жахливе становище. Чи ж колись було, щоб він переставав її розуміти? Але вона його жертви не прийме. Ніколи!

— Ти бачилася з татом і знаєш, що я по-справжньому Бернард Редферн. Мабуть, вже й здогадалася, що Джон Фостер — теж я. Ти ж увійшла до кімнати Синьої Бороди.

— Так. Але я зайшла туди не з цікавості. Я забула, що ти наказав мені туди не заходити — забула…

— Нічого. Я не збираюся вбивати тебе і вішати на стіну, нема потреби кликати сестру Анну. Тільки хочу розповісти тобі свою історію — з самого початку. Вчора ввечері я повернувся з твердим наміром це зробити. Ну так, я «старого док. Редферна син» — того, що прославився Ліловими Пігулками і Гіркотою. Чи ж я цього на знаю? Чи мені роками це не втирали?

Барні гірко розсміявся і кілька раз пройшов туди-сюди по кімнаті. Дядько Бенджамін, що причаївся в коридорі, почув сміх і насупився. Чей же Досс не поведеться як уперта дурепа. Барні тяжко опустився в крісло перед Валансі.

— Ну так. Скільки себе пам’ятаю, я був сином мільйонера. Але, як я народився, тато ще мільйонером не був. Навіть доктором не був — та й досі не є. Він ветеринар, і то невдалий. Вони з мамою жили в маленькому селі біля Квебека, у страшенних злиднях. Я матері не пригадую. Навіть її фотографії не маю. Померла, як мені було два роки. Була на п’ятнадцять років молодша за батька — маленька шкільна вчителька. Після її смерті тато перебрався до Монреалю і там заклав компанію, щоб продавати свій бальзам до волосся. Цей рецепт немовби йому якось вночі приснився. Ну і клюнуло. Гроші потекли потоком. Тато придумав — чи, може, знову побачив уві сні, — інші речі. Пігулки, Гіркоту, Мазь і таке всяке. Доки мені виповнилося десять, він уже став мільйонером, а будинок мав такий великий, що я, малий шмаркач, завжди чувся в ньому як заблуканий. Були в мене всі іграшки, які тільки міг побажати хлопець, — і я був найсамотнішою істотою у світі. Я пам’ятаю один щасливий день за все моє дитинство, Валансі. Тільки один. Думаю, що навіть тобі було краще. Тато виїхав на село, щоб побачитися з давнім приятелем, і забрав мене з собою. Я крутився собі вільно по обійстю і весь день забивав цвяхи в колоду. То був преславний день. Коли я мав повертатися до своєї набитої іграшками кімнаті у великому домі в Монреалі, то плакав. Але не сказав татові, чому. Я йому ніколи нічого не казав. Мені завжди було важко розповідати, Валансі, про те, що я ховав глибоко в собі. А я багато що приховував глибоко в собі. Я був чутливою дитиною, а як виріс у хлопця, то став ще чутливішим. Ніхто нічого не знав про мої переживання. Тато навіть не здогадувався.