Френсіс Годґсон Бернет: Таємний сад

— Так. Я відчув таку радість, що мусив заспівати, — мовив Колін, дивлячись на неї. — Просто в одну мить зрозумів, наскільки сам змінився у саду… я зміг встати з візка і копати землю… я став сильним і здоровим… і мені захотілося стрибати на радощах, кричати про це на весь світ, аби всі чули.

— Ти подякував за своє одужання, коли співав псалом. Твою подяку вислухано, я впевнена. Пам’ятай, дитино: у житті дуже важливо — вміти дякувати. За щастя, за радість — за все. І не важить, якими словами ти висловлюєш свої почуття. Головне — щирість. І вдячність. Ось так, мій хлопче, — вимовила вона і знову погладила його по плечі.

Врешті діти добряче зголодніли. Місіс Сюзан кивнула Дікенові — і той приніс зі схованки кошик з харчами. Усе товариство розсілося під деревом і накинулося на почастунок. Сюзан Совербі жартувала з ними, розповідала смішні історії своєю милою говіркою. Коли Мері чи Колін не розуміли якихось слів, вона їм пояснювала.

Кошик швидко спорожнів. Тоді діти неабияк розважили місіс Сюзан. Вони поділилися своїми клопотами: мовляв, після отаких веселощів у саду Колінові щораз важче вдавати зі себе хворого і роздратованого. Почувши це, жінка знову засміялася.

— От бачите, коли ми разом, то тільки те й робимо, що сміємося, — потвердив Колін. — А тоді спробуй насупитися, коли повертаєшся додому. Ми ледве стримуємося, щоб не зареготати при всіх.

— Ага. Коли ото дивлюся на Коліна, то думаю собі: ото ще мені хворий. Щоки налилися як яблука — а він коверзує: мовляв, і те мені не подобається, і спина болить, і їсти не хочеться… А я згадую, скільки він з’їв у саду — і сміх мене розбирає, хоч що роби, — підхопила Мері. — Я вже й так ледве витримую. А Колін гладшає з кожним днем!

— Так-так, бачу, що вам нелегко, — сміючись промовила Сюзан Совербі. — Ну нічо’, ще трішки потерпіть: скоро містер Крейвен ся верне, скоро ся верне.

— Справді? — кинувся до неї Колін.

— Так, хлопче, скоро він приїде до тебе. Ти, певно, сам хочеш йому все розказати? Тому і придумали’сьте гуртом цю виставу, ая’. Певно, ночами не спали, так старалися, — з материнською теплотою вимовила вона. — Ну нічо’, потерпіть ще трішки.

— Я… я не знаю, що зроблю, коли хтось його попередить, — дуже серйозно сказав Колін. — Кожен день тільки про це й думаю… уявляю, як вбігаю до його кімнати… і дивлюся в його очі…

— Так, ліпше привітання для батька годі придумати, — кивнула головою Сюзан Совербі. — Ох, як би я х’тіла зобачити лице містера Крейвена! Потерпи, мій хлопчику, скоро ти все йому розкажеш… сам.

Потім у них з’явився ще один план. Річ у тім, що місіс Сюзан усіх їх запросила до себе, у будинок на пустищі. Тому вони обговорили свою подорож. І вирішили: до пустища їх підвезуть на дорожці. Потім діти пообідають серед вересових заростей, а тоді ще шмат дороги пройдуть пішки. А в будинку Совербі Колін і Мері запізнаються з Дікеновими братами і сестричками, потім Дікен покаже свій город, а далі бавитимуться на подвір’ї аж до смерку.

Врешті Сюзан Совербі підвелася, бо хотіла ще побалакати з місіс Медлок. Коліна також уже треба було завезти додому, бо вечоріло. Хлопець рушив було до візка, але на якусь мить зупинився перед місіс Сюзан. Тоді відрухово схопив її за край накидки.

— Ви… ви чудова, — вимовив він, хвилюючись. — Як би я хотів, аби ви були і моєю мамою… як Дікена!

При цих словах очі Сюзан Совербі зволожіли. Жінка нахилилася, обійняла Коліна і притулила до грудей як свого сина.

— Ох, хлопче, мій милий хлопче! — зворушено вимовила вона. — Скоро до тебе повернеться батько… дуже скоро. І твоя рідна мама також тебе не покинула… вона є ту’ з нами, в саду. Пам’ятай про це!

Відколи стоїть Божий світ, люди століття за століттям здійснюють все нові і нові відкриття. Так дивні і непояснимі досі речі стають простими і зрозумілими і входять у повсякденне життя. Потім усі навіть дивуються: таке просте, а щойно тепер спало на гадку, як це пояснити! У XIX столітті так було, наприклад, з електрикою. А зараз люди навіть не уявляють собі життя без неї.

Не менш важливе відкриття — що наші думки мають силу устократ потужнішу від електричної. Тому цю силу треба правильно використовувати, аби не завдала шкоди. Бо коли ми плекаємо у собі добрі думки — вони допомагають нам і світові довкола нас ставати кращими. І є думки погані, які отруюють нас зісередини, не дають жити і розвиватися. Тоді і світ нам немилий — бо, крім розчарування, суму і зла, нічого у ньому не бачимо.