Френсіс Годґсон Бернет - Таємний сад

— Чи пам’ятаєте той перший день, коли ви привезли мене сюди? — піднесено спитав хлопець.

Здавалося, Дікен зрозумів, що хотів сказати Колін.

— Ая’, пам’ятаєм, — повагом відповів він.

Мері лише кивнула головою.

— Ось зараз я це собі пригадав, — вів далі Колін. — Пригадав, як зробив перший крок, як узяв до рук заступ, як учився копати землю… У мене все вдалося! Я виздоровів! Мені добре!

— Ая’, тепер з тобою порядок! — потвердив Дікен.

— Так, мені добре! Добре! Я здоровий! — захоплено повторював Колін.

Звісно, Колін і раніше відчував, як у ньому прибуває сила, проте зараз до нього прийшло повне усвідомлення того, що відбулося: він, прикутий до ліжка і візка, тепер може бігати, стрибати, працювати на землі, тішитися сонцем і небом! Спершу він лише намагався у це повірити — а зараз його віра сповнилася. Від радощів, що переповнили його серце, хлопцеві хотілося волати на цілий світ.

— Ура! Я здоровий! Я виросту і відкриватиму світ! Мені цікаві люди, звірята, земля! У мені є сила! Вона мені допомагає! Нехай усі про це знають! — піднесено промовляв він.

Бен Везерстаф працював трохи віддалік — обкопував великий трояндовий кущ. Почувши натхненну промову Коліна, він підійшов ближче.

— В церкві співають подячний псалом. Може, і ти спробуєш? — поважно запропонував старий.

— А що таке псалми? — обернувся до нього хлопець.

— Спитай Дікена — він тобі скаже, — відповів Бен Везерстаф.

Дікен кивнув головою і пояснив:

— Псалми співають, коли хочуть подякувати Господеві. Наша мама каже, що цілий світ Господа хвалить. Жайворонки також співають хвалу у небі. Це їхні псалми. А в людей є свої.

— Якщо так, то це, мабуть, дуже гарні пісні, — промовив Колін. — Просто я ніколи не був у церкві, поки хворів. Заспівай, Дікене. Я хочу почути.

Дікена не довелося довго просити. Він розумів, що діється у душі Коліна — ліпше, ніж той сам. Той самий дар, який дозволяв Дікенові розуміти звірят і пташок, зближував його і з людьми. Отож хлопець зняв з голови шапку і лагідно усміхнувся.

— Коли співаєш псалми, тре’ зняти шапку, — пояснив він Колінові. — Бене, і вам також, — обернувся він до старого. — І тре’ встати.

Колін зняв з голови шапку і підставив обличчя теплим сонячним променям. Тоді уважно глянув на Дікена. Бен Везерстаф нахмурився, проте підвівся з землі і теж зняв шапку. Старий, здавалося, сам собі боявся признатися, що усі ці приготування його зворушили, тому й ховався за набурмосеною міною.

Дікен випрямив спину — і дзвінко заспівав:

Дікен завершив. Бен Везерстаф так і стояв, розкривши рота. Його погляд був звернений до Коліна. На обличчі хлопця була написана погідна радість.

— Чудова пісня, — вимовив врешті Колін. — Її слова якнайліпше виражають те, що я хотів сказати. Я не знав, як зветься та сила, що зцілила мене, то й називав її Магією Слова. Але псалом говорить про те саме.

Якусь мить хлопець помовчав, розмислюючи.

— Мабуть, навіть великі вчені не можуть пояснити усього, що діється у світі. Тільки я відчуваю: псалом допомагає мені, дає силу. Мері, давай заспіваємо його разом. Дікене, починай: «Хваліте Господа з небес»…

І вони заспівали: Дікен почав, а Мері і Колін підхопили. Бен Везерстаф прокашлявся і також вступив із третього рядка. Коли врочисто проказали «Алилуя!», Мері побачила: підборіддя Бена затремтіло від зворушення, старий часто закліпав і з очей скотилася сльозина — зовсім як тоді, коли вперше побачив Коліна.

— Ох, діти, — хрипко промовив садівник, — я ніколи не думав, що псалми мають таку силу. Тепер розумію, чому містер Колін встав на ноги і так добре виглядає нині. Зрешта, тілько за минулий тиждень він набрав фунтів зо п’ять, не менше. То йому та сила помогла, не інакше.

Тим часом Колін, який дивився у бік хвіртки, раптом злякано стрепенувся.

— Сюди хтось іде. — швидко вимовив він. — Хто це?

Усі подивилися туди. Справді, на доріжці стояла жінка у довгій синій накидці. Вона увійшла, коли вони доспівували псалом, і зупинилася побіч дерева, аби послухати. Крізь листя на неї падали сонячні промені і творили казкове мереживо світла й тіней на її обличчі, руках, накидці. Жінка тепло усміхалася, дивлячись на дітей. Колін пригадав, що у якійсь його книжці так виглядала добра фея. Тривога умить зникла — здавалося, що ця жінка була з ними завжди. А Дікенові очі спалахнули радістю.