Френсіс Годґсон Бернет: Таємний сад

— Мама! — вигукнув він і кинувся до неї.

Колін і Мері подалися услід за ним. Обоє були схвильовані.

— То мама! — знову повторив Дікен, коли Колін і Мері наздогнали його. — Ви х’тіли її зобачити, то я сказав їй, де хвіртка.

Вони добігли до місіс Совербі і Колін дещо зніяковіло простягнув їй руку, не зводячи погляду з її лагідного обличчя.

— Я давно хотів вас побачити, — схвильовано вимовив він, — Ще коли лежав хворий, то мріяв, що колись побачу вас, Дікена і потаємний сад. Перед тим у мене не було жодних бажань, бо мене нічого не цікавило. А тепер усе здійснилося!

Місіс Совербі вислухала хлопця — кутики її губ здригнулися, а очі заслала волога паволока.

— Ох, милий ти мій хлопче! — з материнською ласкою вимовила жінка. — Ох, хлопче! — повторила, бо зворушення не давало їй сказати більше.

Коліна страшенно зігріло це звертання: прецінь так місіс Совербі називала і свого сина, Дікена.

— Ви не сподівалися, що я сам зможу ходити? — спитав він.

Жінка поклала руку йому на плече й усміхнулася. На очах у неї були сльози радости.

— Ая’, не сподівалася! — кивнула головою. — І ще: ти так подібний до своєї мами, що мені аж серце підскочило в грудях.

— І ви так вважаєте? Може, батько мене за це полюбить? — з надією спитав Колін.

— Ая’, мій милий хлопче, певно, що полюбить, — відповіла вона, погладивши його по плечі. — Най тілько верне’ся додому і зобачить тебе.

Тут до них підійшов Бен Везерстаф.

— Сюзан Совербі, здорова була! — прогув він басом. — Чи бачиш оцього хлопця? Диви, які в нього литки моцні стали! А ще два місяці тому виглядали як тички. Люди навіть говорили, що він не може ходити, бо ноги його не тримають. А ще казали, що мій молодий господар — то покручене страховисько. Ото най би тепер ся подивили!

Сюзан Совербі щиро засміялася.

— Бачу, бачу. Ноги в нього, певно, вже такі моцні, як в мого Дікена, — вимовила вона. — Слава Богу! А як далі буде бігати ту’, працювати на землі, добре їсти і пити свіже молоко — то стане силачем на цілий Йоркшир! Най Господь тебе благословить, хлопче.

Тепер місіс Совербі обернулася до Мері. Жінка поклала руки на плечі дівчинки і по-материнськи пригорнула її.

— Дитино, ти також чудово виглядаєш! — сказала місіс Совербі. — Он, рум’янець пашить, як в нашої малої Лізабет Елен, коли ся нагасає на пустищі. А з виду ти, певно, подібна до своєї мами. Місіс Медлок казала, що то була дуже вродлива жінка. І ти розцвітеш як троянда, коли виростеш, моя мила дівчинко. Най благословить тебе Господь!

Сюзан Совербі була доволі тактовна жінка. Вона не згадала, що коли Марта розповідала вдома про Мері, коли та щойно була з’явилася у маєтку, то передавала й інші слова місіс Медлок: мовляв, одному Богу відомо, як у такої красуні могла народитися така негарна донька. Ну бо що іще можна було сказати про насуплене пихате дівчисько, яке лише гнуло кирпу і не вміло сказати доброго слова людям, які про неї піклувалися?

Мері не мала часу, аби слідкувати за змінами, які з нею відбулися. Дівчинка лише знала, що виглядає «инакше» і пояснювала це тим, що у неї тепер довше волосся і що вона поповніла. Проте Мері втішилася, почувши, що вона схожа до своєї мами: дівчинка пам’ятала, якою красунею була мем Сагіб і як вона покрадьки розглядала її, милуючись вишуканими платтями і шовковистим волоссям.

Сюзан Совербі обійшла з ними сад. Вона зупинялася коло кожного кущика, кожного дерева, згадувала, коли їх було посаджено. Колін і Мері не зводили з неї погляду. У її присутності діти почувалися напрочуд затишно і безпечно. Відчувалося, що місіс Сюзан розуміє кожен їх рух, кожен жест. Так само як Дікен, вона вміла розмовляти з квітами і звірятами. Скажімо, Смолька одразу прийняла її за свою і пурхнула на плече.

Потім діти розповіли місіс Сюзан, що пташенята малинівки вже виросли і вчаться літати. Жінка тепло засміялася.

— Ого, думаю, тепер у їхніх батьків нелегкий час. Навчити пташенят літати — то все одно що навчити дітей ходити. Добре, що хоч в мене нема крил — що би я з ними робила на землі? — весело вимовила вона.

Уявивши, як виглядала б місіс Сюзан з крильми, діти також засміялися. Врешті вони заговорили з нею про Магію Слова.

— Місіс Сюзан, скажіть: ви вірите у Магію Слова? Вірите, що тут у саду є сила, яка нам допомагає? — спитав Колін.

— Так, дитино, вірю, — відповіла вона. — Тілько я інакше її називаю, ту силу. Зрешта, по цілім світі люди говорять різними мовами, але хочуть сказати про то саме. Бо хоч в Йоркширі, хоч на краю землі — скрізь одна і та сама сила будить до життя землю, і сонце, і нас з вами. Та сила несе нам світло і добро. Без неї не було би нас. Вір у неї, дитино, і вона все тобі поможе. Зрешта, ви вже про то знаєте, бо як я прийшла, то ви співали псалом.