Френсіс Годґсон Бернет - Таємний сад

— Що ти там кажеш?

Дівчинка, здавалося, не почула — така була зосереджена. Вона також невідступно дивилася на Коліна і всією душею намагалася його підтримати.

— Ти можеш! Можеш! Я ж казала: можеш! — знай повторювала вона, поки вони ішли.

Колін і справді чудово тримався. Він почекав, поки Бен Везерстаф підійшов зовсім близько, а тоді суворо глянув на нього.

— Подивіться на мене! — звелів він. — Добре подивіться! Бачите у мене горб? Чи покручені ноги?

Бен Везерстаф іще не зовсім прийшов до тями від усього, що сподіялося, але зробив над собою зусилля і відповів:

— Нема нічо’. І спина в тебе рівна, і ноги в порядку… Але… але хлопче, чому ж ти від всіх ся ховав? Таж люди думали, що ти каліка, що несповна розуму! — не витримав старий.

— Несповна розуму?! — гнівно вигукнув Колін. — Хто таке базікає?

— А, та баламутів ніколи не бракує. Їм не тре’ бачити — їм аби молоти язиками, — махнув рукою старий Бен. — Але все одно: скажи мені, чого ти ся закрив був вдома? Чого ся не показував?

— Бо всі думали, що я скоро помру. І витріщалися на мене, — відказав Колін. — А тепер я знаю: я не помру! — завершив він рішуче.

Бен Везерстаф здивовано зміряв його поглядом з ніг до голови.

— Хто помре, ти? — вигукнув старий. — Та де-де! Та ти он як з візка ся зірвав! Та ж то тре’ мати силу! Як я то зобачив, то вже знав, що з тобою все буде добре. Сядь собі ту’, хлопче, і кажи, що маю робити, бо ти — мій господар.

Ця грубувата ніжність старого Бена Везерстафа зворушила всіх, у тім числі Коліна. Чоловік з цілого серця бажав здоров’я і добра своєму юному господарю. Поки він ішов сюди, Мері встигла йому пояснити, що Колін почувається щораз ліпше і що це сад йому допоміг. Отож Бен хотів нарешті порозмовляти з хлопцем.

Колін вмостився під деревом.

— Що ви робите, Бене? — поцікавився він.

— Все, що скажуть, — відповів старий. — Взагалі ту’ є досить садівників. Мене тримають з ласки, бо… бо вона мене любила.

— Хто — вона? — перепитав Колін.

— Твоя мати, — проказав Бен Везерстаф.

— Моя мати? — тихо вимовив Колін. — Це був її сад, так? — спитав, обвівши поглядом довкола.

— Ая’, то правда! — потвердив Бен Везерстаф. — Вона ’го найбільше любила.

— Я також люблю його. Тепер він мій. І я буду приходити сюди щодня, — заявив Колін. — Тільки це таємниця. Поки що ніхто не повинен знати, що ми сюди ходимо. Пам’ятайте про це, Бене. Дікен і моя сестра, Мері, працювали тут разом, аби бодай трохи привести до ладу. Якщо нам буде потрібна допомога, то я посилатиму за вами. Але пильнуйте, щоб ніхто не бачив, як ви сюди заходите. Це дуже важливо, Бене.

На обличчі Бена Везерстафа з’явилася стримана посмішка.

— Ая’, то я вмію. Я і раніше пробирався сюди — і ніхто мене не зобачив, — сказав він.

— Невже?! — вигукнув Колін. — Коли?

— Останній раз я був ту’, — потер підборіддя і подивився довкола, — десь зо два роки тому.

— Але ж десять років сад був зачинений! Сюди ніхто не міг потрапити! — скрикнув Колін.

— А я був, — сказав старий Бен. — Мені не тре’ було хвіртки — я через стіну перелазив. Тілько потім ревматизм мене скрутив, то вже не годен.

— І ви ту’ працювали, обрізали гілки! — вигукнув Дікен. — А я ніяк не міг зрозуміти, чиїх то рук справа.

— Місіс Крейвен дуже любила той сад… дуже! — повільно проказав Бен Везерстаф. — Вона була така мила, така молода. А якось ся засміяла та й каже мені: «Бене, пам’ятайте: як я часом захворію або десь поїду, то ви мусите доглянути мої троянди. На вас тільки і покладаюся». О… Як її не стало, то містер Крейвен і сад замкнув. А я все ’дно ходив, — мовив уперто. — Перелазив через мур… доки міг. Бо вона мене просила.

— Ну звісно, якби не ви, то ту’ би все геть чисто позаростало, як в лісі, — мовив Дікен.

— Дякую вам, Бене, за вашу працю. Та й, бачу, ви таки вмієте тримати таємницю, — зворушено мовив Колін.

— Ая’, вмію, сер, — тепло відповів Бен. — Зрешта, тепер мені, старому, буде легше: вже не мушу перелазити через стіну, раз хвіртка відкрита!

Колін усміхнувся, а тоді перевів погляд на заступ, що лежав побіч. Мері з цікавістю спостерігала за хлопцем. А Колін дотягнувся рукою до заступа, підвівся з ним, покрутив його у руках, а тоді увігнав у землю. Сили в руках не було, проте хлопець поволі підважив відтяту скибу і перекинув. Сам! Мері затамувала подих.

— Ти можеш! Можеш! — промовила вона тихо. — Кажу тобі, можеш!

Дікен і Бен Везерстаф також прикипіли очима до Коліна.

Колін копав! Повільно, обережно, але копав. Дікен, Мері і старий Бен боялися навіть глибше дихнути — так уболівали за хлопця. Врешті Колін зупинився і радісно глянув на Дікена: