Френсіс Годґсон Бернет - Таємний сад

— Ви знаєте, хто я? — суворо запитав Колін, піднявши руку.

Бен Везерстаф дивився на хлопця мов заворожений. Візок з барвистими подушками нагадував колісницю якогось царя. І цей хлопець… Старий лише плямкав губами, проте не міг вимовити і слова.

— Ви знаєте, хто я? — повторив питання Колін. — Кажіть!

Бен Везерстаф підняв свою вузлувату руку і провів нею по очах, ніби відганяючи від себе привида, а тоді схвильовано вимовив:

— Ая’, як не знати… у тебе мамині очі. Бог його знає, як ти сюди потрапив. Ти ж каліка.

Колін забув про свою спину: він рвучко подався вперед і налився багрянцем.

— Я не каліка! — розгнівано вигукнув хлопець. — Не каліка!

— Він не каліка! — підхопила Мері, також неабияк розсердившись. — Я оглядала його спину — там нема нічого… ніякого горба… навіть ґульки!

Бен Везерстаф ще раз провів по очах. Рука у чоловіка тремтіла, голос дрижав. Цей старий йоркширець зовсім не хотів образити Коліна: просто, за своїм звичаєм, бовкнув навпростець, що думав.

— То ти… ти не горбун? — спитав хрипко.

— Ні! — вигукнув Колін.

— А я чув, що тобі ноги покрутило, — знову бовкнув Бен.

Колін спалахнув. Такого йому ніхто ще не говорив в очі. Юний раджа витягнувся як струна. Його охопив гнів. Зазвичай такі спалахи призводили до істерики. Проте на цей раз гнів і образа розбудили у Колінові якусь неймовірну силу.

— Іди сюди! — крикнув він до Дікена, скидаючи зі себе плед і подушки. — Підійди! Швидко!

Дікен умить опинився біля хлопця. Мері від хвилювання аж зблідла — вона відчула, що зараз буде.

— Ти можеш! Можеш! Можеш! Можеш! — знай повторювала вона.

Тим часом Дікен узяв Коліна під руку. Хлопець переставив ноги з візка на землю — і встав. Тоді випростався. Через свою худорлявість він здавався ще вищим. Очі палали.

— Дивіться! — вигукнув він, дивлячись на Бена Везерстафа. — Дивіться на мене! Дивіться!

— Він стоїть! — скрикнув Дікен. — Він може стояти, як я. Він такий, як всі хлопці в Йоркширі!

Бен Везерстаф затремтів і — з його очей потекли сльози. Цього Мері ніяк не сподівалася.

— О-ох! — сплеснув руками старий. — То люди брехали! Хлопець худий як тичка, блідий як стіна — але нічо’ йому не бракує: спина рівна, ноги рівні. З тебе виросте моцний чоловік, хлопче. Благослови тебе Боже!

Дікен тримав Коліна за руку, але в цьому не було потреби: хлопець впевнено стояв на своїх ногах.

— Коли нема батька, то господар тут я. Ви повинні мене слухати, — проказав Колін, дивлячись просто в очі Бену Везерстафу. — Це мій сад і я буду сюди приходити. Тільки нікому про це не кажіть — ні-ко-му. А зараз злазьте з драбини: міс Мері зустріне вас на доріжці і приведе сюди. Досі ми все тримали у таємниці, але тепер ви знаєте. І я мушу з вами поговорити. Ходіть, я чекаю!

Бен Везерстаф ніяк не міг відірвати очей від Коліна, але став поволі спускатися.

— О-ох, хлопче, мій милий хлопче! — розчулено шепотів старий.

Врешті хитнув головою, приклав руку до капелюха і промовив:

— Так, сер! Слухаю, сер! — і зник за стіною.

Як тільки голова старого садівника сховалася за муром, Колін обернувся до Мері.

— Піди зустрінь його, — мовив він і дівчинка побігла до хвіртки.

Дікен пильно спостерігав за кожним рухом Коліна. Але хлопець зовсім не збирався падати.

— Бачиш, я стою, — промовив Колін, високо піднявши голову.

— Я ж казав тобі: як перестанеш ся бояти, то все в тебе вийде, — втішено відповів йому Дікен. — І ось, вийшло.

— Так, вийшло, — потвердив Колін.

Тут він згадав, як Мері говорила про Дікенові чари.

— Дікене, може, це ти мені допоміг? Може, ти чарівник? — спитав несподівано.

Дікен усміхнувся.

— Коліне, ти сам це зробив, — відповів йому. — Ти зробив диво. Може, тобі помогла земля. Вона пробудилася — і диви, — мовив хлопець, показуючи черевиком на кущик крокусів. — Може, вона тобі дала силу.

Колін глянув на крокуси.

— Ая’, — промовив повільно, — годі знайти більші чари понад ті, що ту’ є… і будуть. Дікене, допоможи мені: я хочу пройти он туди, — сказав він далі, показуючи дерево за кілька кроків від себе. — Зараз прийде Бен Везерстаф, то я його там чекатиму. Якщо стомлюся, то сяду й відпочину. І прихопи ще плед з візка.

Колін тримався за Дікенову руку, але йшов сам. Він добрався до дерева, став рівненько і сперся об стовбур.

Мері провела Бена Везерстафа через хвіртку і вони йшли по стежині. Старий ще здалеку побачив хлопця і знову прикипів до нього поглядом. Тим часом Мері щось бубоніла собі під ніс. Це відволікало увагу Бена від хлопця, тому старий невдоволено спитав: