Віктор Близнець: Землянка

— Чого ти фріцом його взиваєш? — повертав голову за цапом Яшка.

— Чуєш? Страшенно смердить. Як ота карбідка німецька…

Цап теж зацікавився Яшкою, особливо зеленими штаньми. Вивернув смішно верхню губу, залопотів язиком і нюхнув деснами кльош. Не сподобалось, видно, — пирхнув чимось гидким.

— Тьпху! — турнув його ногою Яшка. — Забери, Вовко, свого тхора!

А Вовка: «Вперед!» — плигнув на цапа, пужалном по ребрах, «фріц» шугонув у полин, Вовка на землю, тоді Лесь: «Наша взяла!» — і теж полетів сторчма. Яшка за роги козла, осідлав його, той аж присів, Яшчині «ходулі» волочаться, пилюга, регіт, хлопці качаються у траві…

Може, хлопці ще гнуздали б «фріца», та загледіли на долинському шляху чоловіка, який наближався до них. Наче мураха, то витикалася, то губилася за полинами одинока маленька постать. «Батько мій, — першим присмирнів Олесь. — Вони зранку пішли на станцію, щоб вимінять завіси, гачки — всяку дрібницю… для школи».

Яшка озув колодки, обібрав реп’яхи з весільного кльошу. Вовка й Лесь підсмикнули штанці. Прогнали від себе цапа і всілися, тихі та невинні, на краю бліндажа. В три пари очей слідкували за подорожнім.

— Здається, не батько, — висловив сумнів Олесь. — Тато з мішком, а в цього вроді сундучок.

— Еге ж, — підтвердив Яшка. — Видать, воєнний. Бачте, картуз такий з козирком.

— В чоботях і галіфе, — додав Троянівський.

Незнайомий, очевидно, теж помітив хлопчаків, бо звернув з дороги й попрямував ковилою до бліндажа. Це був високий сухорлявий офіцер, гімнастьорка нарозпашку, туго стягнута ременем. Чоботи запилені, під пахвами темні від поту кружала; худе, чисто виголене обличчя загострилося, витяглось — кожна складка на переніссі й навколо губ виступила ще помітніше. Одразу скажеш: бував у бувальцях солдат.

— Доброго здоров’я, козаки, — привітався він.

— Здравія желаєм! — за всіх козирнув Яшка.

Офіцер (найбільше зірок на погоні — капітан!) поставив рубцем чорний, залізом окований сундучок, сів на нього верхи, випростав натомлені ноги, шумно передихнув.

— Як живеться, хлопці?

— Нічого, — одказав Яшка. — Живемо потроху.

— Курите, либонь?.. Признавайтесь і мене вгостіть домашнім, коли є.

Яшка з великим задоволенням підніс цілу пригоршню зеленкуватого крупно січеного тютюну. Однією лівою рукою офіцер скатав на коліні дебелу цигарку, послинив краєць обгортки, з прицмаком: «Добрячий самосад!» — затягнувся. І Яшка, як рівний з рівним, теж засмалив, пускаючи кільцями дим. (Тим часом Лесь штурхав Вовку під ребра: «Гля, гля, скільки в нього орденів!» А Вовка плечем: «Не лізь!» — всотував кожне слово, кожний жест несподіваного пришельця.)

Сірими, спокійними очима гість обвів мурзате товариство; зупинив погляд на потрісканих литках Вовки й Олеся, на Деркачевих штиблетах. Ледь-ледь усміхнувся, ховаючи лукаві іскринки під густими білими надбрівками. Здавалось, ну ось-ось злетить з його вуст щось жартівливо-колюче. Але він раптом зігнав усмішечку. Високе незасмагле чоло розсікли темні борозни. Сказав з тривогою в голосі:

— Чув на Долинській, що війна змела Криничувате. Хто ж уцілів, синки? Давиденки є?

— Нема, дядю, — нахмурився Яшка. — Куди їм, старим? На леваді спіймали… добили.

— А Гнатюки?

— Може, дочки й остались. Етапом дівчат погнали… німці. Хтозна, де зараз.

— А Яценки?

— Живі. З вогню вирвались. Це їхній — Олесь.

— А ти, бува, не Деркачівський? — прищурив око військовий, вдивляючись у лускате гостроносе лице найстаршого з пастушків. — Гаврилів, так?

Яшка мало не ковтнув «бичка». Закліпав, заморгав рудими віями.

— Деркачівський… Як ви вгадали?

— Дуже примітний ваш рід.

— Слухайте! — ляснув Яшка руками по кльошу. — Чого мовчите? Троян ви, геж? Бригадир наш?

— Ну?

— Та оце — Вовка! Гляньте!

Мов земля провалилася враз. Батько й син — і прірва між ними. І більше нічого.

Батько дивився на Вовку.

Вовка дивився на батька.

В одну ж мить вони кинулись навстріч. Зіткнулись над прірвою. Вовка за рукав… пустий!.. шугонув униз, батько підхопив його лівою, притис до грудей, до калатаючого серця, і понесло-понесло їх вихором над степом, все вище й вище, в туман, у порожнечу, і для Вовки все щезло, крім батька, його бентежного подиху, гірких від махорки губ, його чи своїх гарячих сліз.

Ще одна мить — і раптово пройшло засліплення. Тверда земля під ногами. Батько… Ковта, ніяк не проковтне твердий клубок. Котиться борозенкою горошинка, кап — Вовці на руку. Пекуча… Лице у батька біле-біле, просвітлене. Не відпускає Вовку, судорожно обмацує тоненьку хлопчачу шию, плечі, ніби не вірить: син чи не син? З-під батькового ліктя Вовка побачив: бліндаж, Лесь… Яшка… роти аж до вух… усміхаються.