Віктор Близнець: Землянка

Хоч було й пізно, вся Яценкова родина (до приходу гостей) гріла чуби за хатньою роботою. Біля столу, де чадів каганець — важенна гільза з розплесканою шийкою — мудрував Денис над білоголовою цуркою: ножем вирізав щось таке, схоже на гранату. «А, товкач! — догадався Вовка. — Замашненький. І пшоно товкти, і часник розтерти». Поруч батька — Ілько; в губах його — дерев’яні кілочки, він бере по одному і — клац! — забиває в підошву «голодного» черевика, затиснутого між колінами. Уляна з дочками на лікті перемотувала пряжу, Олесь рачки ганявся за крільчихою. «Трусь! Марш, куцохвоста, під піч!»

Та всі кинули роботу, коли завітали сусіди.

Не змовляючись, встали, загуркали стільцями, той садовив на покуття Оксану, той припрошував до столу Василину й Надійку, Яценкові дівки стовпились коло Яшка та Ольги, а Лесь уже туркотів щось смішненьке на вухо Вовці.

Денис піднявся з-за столу поважний, врочисто-серйозний, як весільний батько. Всі притихли.

— Сорока рознесла, Оксано, добру звістку, — звернувся він до бригадирки. — Кажуть, нібито скоро буде в нашому колгоспі голова, а в твоїй сім’ї хазяїн. Так воно чи не так?

— Ой, Денисе! — зніяковіла од пишних слів Трояниха. — Ви наче сватаєте… Чи буде голова в колгоспі, не знаю, а от хазяїн, може, незабаром повернеться.

— А раз так, — вів своє Денис, — то не завадило б щось ковтнути. Щоб легенька путь стелилася Андрієві додому. Як думаєш, стара? — моргнув хитрувато жінці.

Білолиця Уляна заметушилася по хаті, виставляючи посуд на стіл.

— У мене трошки медку настояно, — гомоніла вона збуджено. — Приховала бутильок від німців, знала — ще прийде свято… Я така рада, така рада за тебе, Оксанко. Вже й поплакала, й помолилася, щоб доля тебе не обходила.

Потіснившись, вони сіли круг дубового столу. Сплелись їхні руки, погляди, зворушені серця. В цю хвилину кожен відчував, що він з однієї сім’ї — солдатської, що кожному з них, Федорі, Олесю, Надійці, усміхнулося щастя.

Уляна розлила медову «шипучку», і, поки вона обходила всіх, Вовка тихцем лизнув бульбашисту піну, яка грибком здіймалась над кухлем: солодка, аж в роті злипається!.. Перший тост виголосив Яценко — за те, щоб навіки згинула війна, щоб знов залюднилися наші села, діти росли в добрі та щасті, а старим якщо й помирати, то своєю смертю.

І потекла щира селянська бесіда. Згадували про Вовчиного батька, про довоєнне життя, про те, що було та билом поросло… Уляна підсіла ближче до Троянихи, голубила її, натруджену, ласкавим поглядом, все припрошувала: «їж, їж, бо ти, сердешна, надірвеш себе» — а потім тихо мовила:

— Від людей чула я, сестро, як ви з Андрієм побралися. З пекла самого, кажуть, вискочили…

— Розкажіть, мамо! — попросив розпашілий Вовка.

— Розкажіть, розкажіть! — напосілись Ольга з Яшкою.

— Та що казать? — обвела бригадирка стіл збентеженим зором. Задумалась. — Було в нашій сім’ї десять голодних ротів: три брати, а то дівчата, дрібненькі всі, як горох. Поміж ними я найстарша. Жили ми на хуторі Михайлівському (під Лозовою це). Лихий був час. Станція під боком, що не день — бій, колотнеча, один вривається, другі тікають. Хутір до пня спустошили, хоч у старці пускайся… І ось заходять на постій червоні. Серед командирів — Андрій, молоденький такий, відчайдушний. Прогарцює на коні під хатами — в будьонівці, червоний бант у петлиці, реміння навхрест — всі дівчата на тинах сушаться. Подружились ми з ним. Зустрічались вечорами. А тут: «В ружжо! Тривога!» — налетіли денікінці. Рубались, рубались наші, та відступили. А ви, може, чули, що робили біляки з дівчатами, котрі, як вони казали, продались москалям. Страшне робили. На людях глумились, а тоді на шматки різали… Сиджу я в клуні, повний двір нальотчиків, жду смертного часу. Коли це вночі стук-стук у віконце. Андрій! По стуку пізнала: він! Підхопив мене та в сідло і — «Держись!» — кресонув галопом. На хуторі гвалт, гахкають з темряви, чую — погоня, цьохкають кулі, а ми летимо, як у прірву. Втекли до своїх! А потім куди Андрій, туди я; санітаркою була, на всіх фронтах пройшли з мужем рука в руку. Всяко було — і в мочарах тонули, і під снігом коцюбли. Та не жалкую, ні! Щаслива… Дай боже молодим такої любові…

Змовкла Оксана. Сиві пасма від каганця заплутались у тугій косі, що важко спадала на її плечі. Схилила мати посріблену голову, поринула в спогади. В землянці мовчали, немов боялися погасити довірливий пломінець, який освітив найінтимніше — те, що людина відкриває не часто.