Віктор Близнець - Землянка

Тоді, влітку сорок першого, як хрестаті танки заволокли пилюгою степ і небо задихалося від чорного диму, Вовка подумав: «Хіба можна це — Пушкіна і бойову нагороду — лишити на виду, на глум ворогам?» Словом, «Червоний Прапор» він запакував у коробку протигаза («Пригадуєш, мамо, тато навчали колгоспників, як рятуватись від смертельного чаду?»), а книги просто зв’язав мотузком і закопав під грушею. Казки й «Читанка» зотліли — одна порохня. Дмухнеш — розсипаються попелом. А орден, бачте, зберігся…

— Он ти який, сину! — повела бровою мати; вона, та не тільки вона, а й Надя, й Василина дивились на Вовку так, ніби він справді зробив щось геройське. — Батькові напишу, хай порадіє… То може й нагородна книжка вціліла?

— Аякже! — вигукнув хлопець. — І її запечатав у протигазі. Ось вона. Пожовкла трішки.

— Дай, дай сюди, — мати хапком розгорнула «метелика», примружилася, з надією вдивляючись у стерті роками букви. — Вона, батькова нагородна!.. Ти не знаєш, Волошко, яку послугу зробив! Неоціниму! Ну все — буде наш батько дома. І скоро…

— Зараз давай одпишем йому!

Чи то Вовка різко повернувся, чи то свічка з’їла весь гніт, — вогник плюскнув і погас. Впала пітьма на плечі, огорнувши кожного чорним сповитком. І материн голос, здається, долинув із-за глухої стіни:

— Біда з цьою сліпотою. І присвітить нічим. На завтра доведеться відкласти.

— Чого відкладать? — мовила з пітьми Василина. — Підемо до Яценків, там і напишем гуртом.

— Там і напишемо! — Вовка знайшов материну руку, потяг на себе. — Пішли, мамо, пішли!

І шмигонув наперед, відхилив рипучі двері, ніби просигналив: гайда, гайда, швидше збирайтесь! Повз нього пройшла мати, Василина, за нею, як на поводку, Надійка. Вовка останнім вискочив на вулицю. Пізній вечір дихнув у лице грозовою свіжістю. Видно, збиралось на дощ. Над степом здіймалась темна стіна, і хтось бив по ній велетенським кресалом, струшуючи на землю сині іскри. В повітрі пахло смаленою губкою. Десь близько, за хмурою землянкою, почувся тоненький дівочий сміх.

— Це ти, Олю? — спитала бригадирка.

Мовчанка. Шепіт. Потім несміло:

— Я, мамо…

— І я! — гордим баском (Деркач!).

— Куди ви… так пізно? — озвалася Ольга.

По голосу Вовка зрозумів, що Ольга з Яшкою сидять чи стоять за горбатим каменем, який вріс у землю біля колишніх воріт; ось замаячило на дорозі біле Ольжине плаття, почулися кроки.

Трояниха сказала, чого й до кого вони зібралися.

— Візьміть і нас в компанію! — Яшка підвів до гурту свою щебетуху, таку тиху, винувато-пригнічену зараз. Обоє, відчувалося, пригашують у собі веселі яскринки, ніби стидаючись хмільного щастя, що раптом випало їм — незаслужено. Ще подумають люди: кому війна-горювання, а кому цілування… Оксана (вона розуміла настрій молодят) дружно поплескала Ольгу по плечу: «Не крийся, дочко. Не заганяй у темний куток свою радість — хай люди бачать і відтають душею…»

Цілим кагалом рушили вуличкою, що нагадувала в потемках старе забуте річище. Мати ступала широко й твердо, і Вовка надав ходу, щоб порівнятися з нею. Легенько торкнувся її руки.

— Ма… Ти так і не сказала, де зараз батько.

— Хіба?.. На півночі, сину. Верстов за двісті од Архангельська. Морози, пише, були такі, що скелі з гуркотом лопались.

Вовка біг підтюпцем за матір’ю, і думки його крутились біля того непривітного слова — «північ». Звісно, це далеко від фронту, бомби на голову не падають. Але їм, скаліченим, після німецьких душогубок краще було б дома, де ласка й тепло. І чого їх довго тримають на холоді?

Хлопець не встиг розпитати, бо Яшка відчинив хвіртку, і всі повернули до Яценків. З вікон землянки падали дві променясті смуги, в їхньому світлі химерно визубрювалися стіни недобудованої хати. Жовтіли купи глини й піску, тут же валялись обаполи, стирчав розкарякуватий «козел» — від цього недавно голий двір наче поменшав, потіснішав.

«І в нас тепер сімейка, як в Омелька, пора за хату братися, — подумав Вовка, обминаючи тесані кругляки. — Тато прийдуть, а стіни вже готові, все-таки радість, на осінь — під новою стріхою…»

— Добривечір вам! Приймайте поповнення, — сказала Оксана, мружачись на світло; широким жестом представила свою бригаду: оце Василина з дочкою, бачте — соромливо усміхаються, а усмішка — то повернення до життя, ось мій пастушок, до всього хоче докопатися; а он — Яшка Деркач (любиться татарчук: русалку таку полонив!), а ото, мов калина, його наречена.

Яценки зустріли гостей дружним: «Заходьте! Сідайте!»