Віктор Близнець - Древляни

«Килино, це ти?!» — здригнувся, спитав очима.

«Мовчи. Мовчи».

«Як опинилася тут?»

«Шукала тебе. Знайшла».

«Де наші? Де полк?»

«Там. За горою».

«Килино!..»

— А-а-а, трясця його матері, що ти витріщився? Ать-два! — Чмир багнетом шпигонув землячка, потіснив його од дверей. — Шльондри басарабської не бачив. Така уражона, як і ти. Кальсони офіцерам пере, а губи копилить — куди там. Я хотів було підкотиться (кубло її там, у котельні), хи-хи, ха-ха до неї, сухарі їй тичу, дак вона, швиндя, як деменула в плечі — мало в котел не шелепнув. Був би, як цуцик, ошпарився… Уражона, тьху!

…І знов — підвал. Він ще темніший, ще затхліший після вимушеної прогулянки. За стінами копошаться, поскрипують пацюки. Вони, певне, чують поживу, підбираються все ближче, точать, тереблять цемент, не сьогодні-завтра цілим полчищем прорвуться до м’яса. Писк і гризня голодних пацюків до шалу дратують і тих, у кого найміцніші нерви.

— Гади!.. сволочі! Відкрийте, кажу! — хтось божевільно садить, б’є ногами у двері, на сходах грохкає постріл, куля вилущує з дошки смолисті тріски.

Затихає підвал. Сповзаються в купу спітнілі гарячі тіла.

— Спокійно, хлопці. Не треба, — вгомоняє притишений голос.

— Товариші. Розв’яжіть мені руки.

— Це ти, ротний?

— Я, Кіндрате.

— Нас усіх зв’язали. Мабуть, поведуть.

— Зроби, Кіндрате. Зубами перегризи. Мене скоро покличуть.

— Підсядь ближче. Так. Зігнись.

Путо було шпагатове, і Кіндрат, стрілець третьої роти, а до цього табунщик з херсонських степів, добре розумівся на такому начинні — зубами жилку за жилкою гриз, перекушував суху шпагатину, в’їлася, клята, в напухлі зап’ястя. Він гриз і в темінь спльовував солону ворсу, він матюжив усіх тюремників, що були, є і будуть ще на землі, він сопів і лаявся, поки не звільнив руки своєму командирові.

— Все. Можеш з виляском пройтись перед хвіцерами, дишло їм у печінку!

— Та вже ж з виляском, Кіндрате.

Шкварчала, бульботіла вода в трубах. Гаряча задуха, насичена потом і вологою, випарювала смертникам легені, вони дихали важко й уривчасто, один за одним бухикали, викидаючи шмаття крові. Десь угорі, у вологій пітьмі, набухали тугі краплини води і— дзум! — зривались на цемент. Молоденький солдат приловчився, на язик ловив ті краплини, з присмаком цвілі, щоб якось проштовхнути в горло клейку гіркоту.

Ротний сказав:

— Товариші. Хочу попрощатися… Це ти, Йване, по рубцю на брові пізнав, нічого — дівки рубцюватих люблять… Це ти, Федю, як піп глаголив, землею пахнеши; щось, брате, запався, вода з тебе дзюрком ллє, то від слабості— не годиться, кріпись… Це ти, Гарбо, — зовсім інший вид: сухий, як порох, і в жилах лють, що то шахтарське сім’я, і в землю кинь, затопчи його — проросте… Це ти, Кіндрате, дай боже кожному такі зуби, контру давно б перегризли, — ротний обійшов руками усіх, з усіма попрощався.

…Хто сидів ув окопах, вчавлений у землю громами артканонади, хто лихоманно чекав команди «Вперед!», той знає, що це таке — чуття атаки. Неминучої, невідворотно-близької атаки. Нерви зібрано в кулак, тіло напружене до краю, ти весь — мов граната, зірвано запобіжну чеку, шипить запал, ще мить — і вибух.

І вибух — г-гех! — ударив під курячий дих, затиснув Чмиреві пельку, плечем до стіни його, аж той забулькав, вільною рукою обшастав пояс, намацав капшук з «лимонкою», це була «репанка» Мільса, ротний запримітив її ще раніше.

— Ти що, ти що? — заборсався Чмир. — Пусти, уражоний…

— Тс-с! Не писни — амба.

Темний куток, павутиння, серце калатає: куди? Назад? Вартовий, далі ще вартовий, тут і там — стіна, вихід один — вперед, на сцену. На сцену, бо там…

— Веди. Тихо. Моргнеш — злетимо обидва.

«Лимонку» за пазуху, туди — під пахву її, затиснув, мов яблуко. Під ногами була порожнеча, він ішов у диму, кров шибала в голову, тілом, отерплою спиною чув, як гуде Переповнений зал, як позаду пихкає Чмир, як скриплять дерев’яні східці… «Те вікно, що на площу. Кінь у сквері. Від Килі привіт». Це шепнув конопатий грубник, він стояв у дверях котельні, а другий, товариш його, пригощав махрою голодного на дим конвоїра. Ось те вікно, врівень з помостом, чорна осіння мла за вікном… Зірвано запобіжник, шипить запал. «Ти шо, ти шо, уражоний?» — «Мовчать!» Ще один крок — на світло. Відбилося в пам’яті: затемнений зал, горою до стелі — погони, світляки очей, сміхом роздерті роти: «Кха!.. большак на арені!.. цирк!» — мелькнули геройські вуса («Це ти, недоноску?»), мелькнуло безкровне обличчя Прилєснова («Гадаєш, безчестю куплю рабське життя, пане поручику?»), а тут, на сцені, — юрма тіней, шабаш двоногих привидів, частокіл багнетів, єдина лампа в кутку, жовте кружало на килимі.